Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. - Наталія Миколаївна Яковенко
Цей Петро Конашевич, муж рідкісної мужності й зрілості у судженнях, винахідливий у словах і вчинках… в очах майбутнього потомства гідний стати поряд з найвизначнішими в Польщі людьми свого часу.
Відомості про походження та юнацькі роки гетьмана доволі скупі. Припускають, що він народився 1577 або 1578 р. у родині Конашевичів-Попелів, руської шляхти з-під Перемишля. У 80-90-x роках навчався в Острозі; протягом другої половини 90-x нібито служив у київського земського судді Яна Аксака, a перед 1600 р. вийшов на Запоріжжя. Початок його гетьманування припадає на період між 1605 і 1610 рр. Виразним же лідером козацького світу Сагайдачний став після 1614 р., коли під його проводом відбулося кілька гучних морських походів небаченої доти зухвалості: у 1614 р. – на малоазійський порт Синоп; у 1615 р. – в околиці Стамбула, коли сам султан бачив з вікон палацу дим від запорозьких пожеж, a в бою з турецькою флотилією було взято в полон турецького адмірала і захоплено кілька галер; у 1616 р. на Кафу і вдруге – на Трапезунд та Босфорське узбережжя.
Відлуння цих походів котилося по Європі завдяки європейським дипломатам, що мешкали в Стамбулі. Козацькі перемоги в згаданих працях трактувалися як тріумф християнського духу над страхітливою мусульманською імперією. Щодо України, то тут морські походи запорожців не тільки відлунювали торжеством над бусурманським світом. Саме від них бере початок творення героїчного національного символу, що матеріалізувався буквально на очах, асоціюючись з образом лицаря-козака. Ось, приміром, як це звучить у згаданих віршах київських школярів 1622 р.:
Оні ойчизні нашой суть обороною,
Од татар поганих і турков заслоною…
O Запорозском Войську хто писма читаєт,
Тот їм мензство і славу, хоть не рад, признает…
І жадноє рицерство в нас не єсть так славно,
Як запорозьке, і неприятелюм страшно.
Піднесення популярності козаччини не викликало, натомість, захвату серед людей з вищих поверхів політичної еліти, і підстави для цього були поважні. Брава козацька героїка надто дорого обходилася державній скарбниці й мирним громадянам, бо відповіддю на кожну морську чи сухопутну експедицію запорожців ставав черговий татарський набіг. Інша проблема, що непокоїла влади, стосувалася внутрішньої ситуації. Добре обізнаний з українськими реаліями князь Єжи Збаразький вказував на явну чи потаємну прихильність до козаків трохи не всієї Київської землі й Білорусі, де їм і шляхта, й міщани сприяють і бажають всякого успіху. Коментуючи розповсюдження козацького впливу в Україні, сеймова ухвала 1609 р. під страхом смертної кари вимагала, щоб міста і міщани не піддавалися під їхню юрисдикцію і не дозволяли цього робити своїм дітям; королівські інструкції на сейми 1615 та 1616 рр. констатують внутрішню небезпеку в Україні, де заводять собі свою удільну державу козаки.
До певного часу завдяки особистим якостям Сагайдачного вдавалося зберігати бодай нетривкий мир. Чималою мірою цьому сприяло те, що гетьман мав тяжку руку для надмір заповзятливих запорожців. Як писав уже згаданий Якуб Собеський, Сагайдачний не задумуючись карав смертю за найменші провини. Обминаючи гострі конфлікти у стосунках з владами, гетьман провадив компромісну політику, спрямовану на виборення легального місця в державі для значного козацтва, тобто спадкових реєстровиків. Маневрування між "яструбами" з урядових кіл та радикалізмом свавільних запорозьких низів виразно ілюструється угодами на Ольшаницькій (1617) та Раставицькій (1619) переговорних комісіях, де Сагайдачний нібито уступав вимогам королівських комісарів про скорочення реєстру й спалення козацького флоту, але невдовзі знову досягав того, що Військо Запорозьке фактично лишалося при раніше здобутих правах, оскільки держава не могла відмовитися від козацьких послуг.
Під протекцією Війська Запорозького за Сагайдачного був здійснений і такий вагомий суспільний акт, як відновлення православної церковної ієрархії (див. § 2 цього ж розділу). Козаччина вперше в особі гетьмана проголосила себе офіційним речником руського церковного, a відтак – і національного життя. Раптове навернення в лоно церкви степових лицарів, про яких всерйоз твердилося, що вони religionis nullius (віри ніякої) і жартома співалося, що славні хлопці-запорожці вік ізвікували, церкви не видали, вимагало обґрунтування. Та й саме Військо Запорозьке на початок 20-x років XVII ст. вже становило таку могутню й структуровану збройну силу, що вважати її, як і раніше, свавільними купами безрідних авантюристів було просто несерйозно. Тож на ці роки припадають перші спроби творення "історичної біографії" козацтва. Автор Густинського літопису, написаного у колі печерських ченців у 20-x роках XVII ст., покладає його першопочатки на утвердження Кримського ханату і пов'язує з походами Предслава Лянцкоронського, який 1516 р. уперше зібрав охотників кілька сот для боротьби з татарами. Інший киянин, митрополит Йов Борецький у "Протестації", присвяченій виправданню таємної посвяти православних ієрархів, наголошує, що участь у цій акції козацтва не є наслідком агітації з боку церкви: Ми не керуємо серцями й помислами козаків. Господь ними керує, який сам знає, для чого він зберігає ці рештки старої Русі… Козаки, як твердить Борецький, це не безрідний набрід, a:
плем'я того чесного руського народу з Яфетового насіння, яке і по Чорному морю, і по суші воювало Грецьке царство. Це військо того коліна, яке за руського монарха Олега плавало на своїх човнах по морю і по землі, приладнавши колеса до човнів, і штурмувало Константинополь. Це ті ж самі, що за Володимира Великого, святого руського монарха, воювали Грецію, Македонію та Іллірію. Це ті, чиї предки разом з Володимиром охрещувались і віру християнську приймали від Константинопольської церкви, і по сьогоднішній день у ній народжуються, хрестяться й живуть.
Ідеться, як бачимо, не стільки про історичні розшуки, скільки про те, аби поєднати козаків, досі трактованих як мішанину авантюристів різних націй і степовий набрід, з Руссю, тобто довести законність їхнього права представляти руські інтереси. Теза, сформульована в Києві, виявилася настільки актуальною, що її моментально підхопило освічене православне духівництво по всій країні. Так, 1622 р. у Вільно вийшла анонімна праця "Elenhus" з підкресленням ролі козацтва у релігійних конфліктах, a 1625 р. доблесть Війська Запорозького пишними бароковими віршами прославив у поемі "Лабіринт" вихованець Краківської академії, білорус, майбутній ректор Київської братської школи Фома Ієвлевич.
Вибуховість союзу Церкви з козаччиною не пройшла повз увагу опонентів. Папський нунцій де Торрес у своєму звіті до Риму в 1622 р. писав:
Не можна застосовувати проти них насильницьких засобів, бо, окрім свободи совісті, яку король гарантував своєю присягою, є ще на перешкоді
