Таємне джерело - Андрій Анатолійович Кокотюха

мені спокою, хоча була надто дурною, щоб викликати якісь прямі підозри та насторожити. Інакше його б давно зв’язали з Ярчуком, і ваша присутність… Гм, вас чаша ця минула б. Облаву я наказав улаштувати саме на Ярчука. Він, за моїми розрахунками, мусив засісти десь поруч.

Ігор машинально засунув руку в кишеню плаща. Пачка «Ватри» зіжмакалася, цигарки всередині розкришилися. Князевич роздратовано жбурнув її під ноги. Половець спокійно видобув «Космос», простягнув розпечатану пачку, підніс вогню, закурив сам.

Солдатик уже перестав блювати. Відсторонивши рукою товаришів, сам поволі підводився з колін, тримаючися за найближчий стовбур.

– Я далі про вас нічого не знаю, – сказав Ігор. – А вам про мене доповідають.

– У мене служба така. Комітет державної безпеки СРСР, не плутайте про всяк випадок із вашим, республіканським. Якщо я тут з вами розмовляю українською, це лише означає, що я закінчив філософський факультет Київського університету, а народився взагалі у Бродах. Полковник, чотирнадцяте управління, знаєте, що це таке?

– Приблизно.

– Ми відповідаємо за стан здоров’я керівників центрального апарату й курируємо здоров’я керівників союзних ЦК. Але служимо всі в одній системі, тому можете вважати мене відповідальним за всю цю операцію.

– Яку?

– Ой, не робіть із себе такого вже наївного провінціала! Ви дуже добре попрацювали, це відзначиться в усіх відповідних доповідях. Я підпишу особисто. А ви дасте підписку про нерозголошення державної таємниці.

– Об’єкт у лісі – державна таємниця?

– Об’єкт? – Брови Половця стрибнули вгору. – Що ж, можна і так називати. Якщо вже ми сюди дійшли, прогуляймося з вами до цього самого об’єкта. Заразом з’ясуємо ряд питань. Ось тільки закомандую.

Половець підійшов до офіцера, щось коротко наказав йому. Той, своєю чергою, теж розпорядився, і солдати, стиха матюкаючись, почали піднімати тіло Ярчука на руки, ворочаючи його, немов мішок із картоплею.

Полковник повернувся назад, легенько ляснув Ігоря по плечу.

– Ходімте.

Якийсь час рухалися мовчки. Нарешті Половець заговорив, не дивлячись на Князевича:

– Судячи з окремих ваших реплік, Ярчук дещо встиг вам розказати.

– Зізнався у скоєних злочинах. Отруїв усіх трьох, помстившися за скоєні злочини.

– Злочин за злочин.

– Кров за кров.

– Хай так. Не думайте, Ігоре Степановичу, що ми… що я нічого не знаю про походеньки Софії Новицької та діяння Юрія Боровчука. Просто вам, як працівникові слідчого управління і вартовому закону, слід би знати: для них існують, скажімо так, інші інстанції.

– Чому вони не втрутилися?

– А звідки ви знаєте, що ваш… наш із вами народний месник не випередив час і перебіг подій? Ну, тепер нема про що говорити, все пусте, все минуло. Ось товариш Лизгунов – то вже неприхований націоналізм.

– Лизгунов – націоналіст?

– Навпаки, його ненавиділи націоналісти. Тут багато прихованих націоналістів, і сепаратистів навіть. Говорю це вам як, можна сказати, місцевий, хоча з трішки іншого регіону. Але в нас, під Бродами, те саме. Тому вбивство ветерана держбезпеки, який боровся з поплічниками фашистів, цими самими націоналістичними бандами, я б вирізнив у окреме впровадження. Хоча тепер, як уже казав вам, усе поглине один вир. Тільки ось щойно ми згадали з вами про, гм, об’єкт. Слово почуте від вас, ви навіть знаєте про те, що об’єкт у лісі. Звідки?

Князевич розумів суть запитання. Воно потребувало прямої відповіді, Половець пер тараном, не залишав йому виходу.

– Самі ж мене похвалили за гарну роботу. Це ж частина моєї праці – робити висновки з набору фактів. Факт – ви позавчора не пустили мене з місцевим парторгом далі в ліс, у той бік, де джерело. Висновок: там щось є, про що стороннім знати не можна.

– Ігоре Степановичу, не розчаровуйте мене. – Половець говорив рівним голосом терплячого вчителя. – Вас не пускали до місця ймовірної екологічної небезпеки, а не до об’єкта. Для чого гратися? Підозрюю, дезертир Ярчук і єфрейтор Уманець про щось серйозно погомоніли в лісі. Так, ні?

Справді, для чого гратися…

– Уманець сказав Дмитрові, що охороняє цілком таємне будівництво спецсанаторію для керівників країни. Товаришів Брежнєва, Суслова, Андропова, Громика, Горбачова, хто там іще.

– За Горбачова, до речі, хвилюватися треба найменше. – Полковник не приховав роздратування. – Цьому тільки ось п’ятдесят стукнуло, з ним країна ніяк не асоціюється в громадян. Ви знаєте, Ігоре Степановичу, який вигляд має товариш Горбачов? За мене лише на п’ять років молодший, між іншим?

– На портреті впізнаю.

– Ось-ось, на портреті. З підписом.

Закуривши й машинально пригостивши Ігоря, полковник хвилин десять знову крокував мовчки. Князевич теж мовчав, думаючи про своє та досі не дійшовши остаточного рішення, прийняти яке вимагала ситуація. Нарешті Половець заговорив, дивлячись перед собою. Збоку виглядало, що полковник КДБ каже сам до себе.

– Єфрейтор строкової служби багато знати не міг. Та головне вибовкав правильно, сучий пес.

– Не судіть суворо. Хтозна, як у них там між собою пішло. На лиці в Ярчука свіжий шрам, думаю, так просто він не здався.

– А, за великим рахунком, це все від самого початку було авантюрою. – Половець сплюнув під ноги.

– Що – все?

– Санаторій. Але якісь аналітики десь у кабінетах щось там понаходили, позбирали, порахували, понаписували. Мовляв, вода так званого джерела Святої Варвари за всіма показниками справді має безліч цілющих властивостей. Там самих хімічних формул хрінова тьма… Ми нічим не ризикували. Ніхто взагалі нічим не ризикував, вода й вода. Усе одно треба щось робити з ними, шукати варіанти.

– З ким?

– Ви вже назвали частину прізвищ. Із Брежнєва Леоніда Ілліча почніть. Або краще з Суслова, цьому ось скоро сімдесят дев’ять. Знаєте, що він протягів боїться, до психозу доходить? Наше управління втаємничене в ці діагнози, як ніхто. Колись у юності насилу вилікував сухоти, тепер бережеться – чисто вам людина у футлярі. Чехова читали?

– Ще в школі… «пару» за нього отримав, бо не читав. Назву знаю.

– Ну, зрозумієте, про що я. А помирати ні цій людині у футлярі, ні іншим таким самим не можна ніяк.

– Нікому не хочеться. – Картина розстрілу Ярчука ще яскраво стояла в Ігоря перед очима.

– То саме собою – не хочеться. Це кожному з них не хочеться. А нам, – Половець тицьнув себе пальцем у груди, – нам не треба, аби вони почали помирати один за одним. А так скоро буде, Ігоре Степановичу. Цю державну таємницю можете розголосити, вона у відкритому доступі в кожній сільській бібліотеці.

– Тобто?

– Книжечки «Політвидаву», брошури різні. Там усюди біографії вождів, дати народження. Суслов – той ще до революції, можна сказати, ровесник століття. Леонід Ілліч молодший на чотири роки, але теж не хлопчик уже. До того ж стан його здоров’я, вибачте