Таємне джерело - Андрій Анатолійович Кокотюха
– А, розумій як хочеш! Виманив Юрка до лісу, припер до дерева, ножа під горло – пий, падло. Випив, куди подітися.
– Далі що?
– Чекати, доки перелякаються. – Дмитро знову кивнув туди, де зводився об’єкт.
– Як не перелякаються?
– Тебе ж прислали. Значить, сумніваються. Смаленим пахне.
– Слухай, – Князевич ураз щось згадав, – а тоді вночі, у лісі, то ти був?
– Коли?
Подив вийшов щирим. Що ж, Ярчук уже забагато розказав йому, аби приховувати свою причетність до пережитих Ігорем позавчора нічних кошмарів. Значить, іще не все прояснилося, нічний ліс лишається за межею розуміння. Але й це з’ясується, для нього особисто ця загадка раптом відійшла далеко-далеко.
Дмитро знову присів досить близько від Князевича. Якби не зв’язані руки, полонений міг би дотягнутися до нього.
Та все одно тілом пробігли мурашки.
Це сталося, щойно Ігор зміг краще роздивитись Ярчуків шрам через брову. Знайомі імпульси, їх він відчував уже не вперше за цей день.
Треба далі не подавати знаку, подумки сказав собі Князевич. Так, він щойно ще дещо зрозумів про втікача. На кожне запитання свій час, це слідчий знав дуже добре. Цей хід теж треба підготувати.
Швидко давши думкам, котрі зараз бігали наввипередки, відповідного ладу, Ігор мовив спокійно:
– Добре, забудь, то інша тема… То як, здаєшся мені? Не пропало бажання?
– Мене розстріляють?
Наївність, із якою прозвучало це страшне запитання з вуст міцного хлопця зі шрамом, котрий побував у пеклі й уявив себе майже Богом, остаточно переконала Ігоря: перед ним не страшний ворог. Це переляканий пацан, котрий ковтнув за короткий час стільки важкого досвіду, скільки сам Князевич мав у свої тридцять три, і то – навряд.
– Порушення військової присяги – це дисбат, Дмитре. Самостріл, утеча з місця бойових дій – зрада Батьківщини. Твої тутешні подвиги перекриє, тільки тобі навряд чи легше від цього.
– Це відповідь така?
– Кажу, як знаю. Можеш лишити мене тут, утекти знову. Довго побігаєш? Я ж усе знаю тепер.
Якийсь час Ярчук слухав лісову тишу.
– Домовитися можна? – запитав глухо.
– З ким? Із судом?
– Із тобою, брате… Я ж тебе покликав…
– Про що домовляємося?
– Марія. Вона тут ні до чого. Взагалі не при ділах.
Що ж, приблизно на таку пропозицію Ігор і чекав.
Хотів запитати про інших, як із ними бути.
Не встиг.
28
Чорноморець, матінко
Сидячи до Ярчука лицем, Князевич не міг бачити, що раптом уздрів той поперед себе.
Спочатку хлопець раптом сильно подався вперед, придивляючись повз нього, тоді низько пригнувся, руки вперлися в землю, ноги розпрямилися, тіло витягнулося, й ось він уже напівлежав, далі щось пильнуючи. Не знаючи, що там може бути, Ігор, утім, вирішив вірити інстинктам досвідченого втікача, котрий навчився чути наближення небезпеки, тож і собі сповз по стовбуру вниз, допомагаючи ногами й активно рухаючи сідницями. Ярчук оцінив його старання – смикнув за ногу. Сам же плавно посунув ліворуч, нагадавши Ігореві зараз леопарда, котрий готується стрибнути, – бачив таких по телевізору, коли часом переглядав «У світі тварин».
Не бажаючи далі лишатися осторонь подій, Князевич завалився на плече, перекотився, аби опинитися на боку та спробувати роздивитися, що ж так нашорошило хлопця.
Пізніше, прокручуючи саме цей момент у голові безліч разів, Ігор раз по раз розумітиме: якби не його рухи, якби він не наробив ними того колоту – все могло піти інакше. Як саме – Князевич не знав, але в тому, що інакше, не мав жодного сумніву.
Лежачи бокаса й дивлячись тепер в один із Дмитром бік, Ігор не відразу, та все ж досить швидко побачив серед стовбурів і зелені кущів солдата з автоматом напереваги. Зовсім молодий, одноліток Ярчука, не інакше, вояк рухався вперед, намагаючись ступати так, щоб не шуміти й не привертати до себе зайвої уваги. Причому сам старанно видивлявся перед собою, навіть водив автоматним дулом – так чинили у фільмах про радянських розвідників чи десантників, котрі проводили бойові навчання в мирний час. Майнуло недоречне: зараз солдатик милується собою…
Вояк стрепенувся, рвучко повернувся на шелест. Поглядом знайшов Князевича на землі досить швидко, не встиг здивуватися, зрозумів – теж помічений, вигукнув навіщось:
– Стій!
Він ще не бачив Ярчука. Міг угледіти його вже за мить. Та саме на цю мить Дмитро, зі своїм досвідом бойових дій і стрімкістю загнаного звіра, випередив його. Поки солдат клацав затвором, досилаючи набій у патронник, дезертир уже летів на нього, збивши з ніг у велетенському стрибку. Вони зчепилися, покотилися по дну урочища.
Зіп’явшись на коліна, Ігор розпрямився, намагаючися триматися рівно. Зважаючи на те, що вже почув і побачив, він не давав солдатові жодного шансу, збираючись по змозі втримати Ярчука від необачних дій та водночас розуміючи – хлопцеві нема чого втрачати і він збагнув це не лише тепер, говорячи зі своїм полоненим.
– Дімо! – вигукнув він на всю силу легень.
Від крику навіть пішла луна, та це не подіяло – Ярчук уже підводився над переможеним ворогом, стискаючи в руці трофейний автомат. Так само не бажаючи більше критися, розвернувся до Князевича всім корпусом:
– Тікай, брате! Біжи! Не забудь!
Що саме Ігор не мусив забувати, хлопець не уточнив – лише копнув ногою пом’ятого вояка, не сильно, аби дати йому зрозуміти – біжи, поки не пізно. Солдат утямив без слів, звівся навкарачки, спочатку рачкував, потім – підскочив зайцем і чкурнув між дерев.
Майже відразу з лівого боку почулося:
– Стій! Кидай зброю!
Ярчук повернувся на крик. Зі свого місця Князевич також бачив уже не одного, а відразу кількох озброєних солдатів, які йшли, розтягнувшись у ланцюг.
Облава.
Але як, чому, звідки?…
Автоматна черга розірвала лісову тишу.
Інстинкт підломив Ігореві ноги, він упав навколінки, незграбно доліз до найближчого стовбура, притулився плечем. Він уже бачив – стріляв Дмитро, садячи короткими чергами понад людськими головами та перебігаючи при цьому від дерева до дерева.
– Не стріляти! Не стріляти! – загорлав Князевич, так і не визначившись, кому наказує або, швидше, кого просить: дезертира чи солдатів, котрі полюють на нього.
Замість відповіді татакнула ще одна черга, потім – іще одна, з іншого боку. Це огризалися солдати, вони відкрили вогонь без наказу, такого наказу Ігор не чув. Вояки або злякалися раптом за своє життя, натрапивши на несподіваний опір, або просто вирішили постріляти, як уже отримали в руки зброю з бойовими патронами.
– Припинити вогонь! – надривався Ігор зі свого місця, навіть не уявляючи в той момент, що також може стати для когось мішенню. –
