Таємне джерело - Андрій Анатолійович Кокотюха

Головне – повернутися на роботу, пірнути з головою у звичну службову тяганину, працювати без вихідних, горіти на службі, забувати, забувати, забувати…

Їсти не хотілося. Можна було випити чаю зі старим сторожем, та це б потягнуло за собою неодмінну розмову по щирості і, як вже відзначав Рогоза, без протоколу. А якраз говорити сьогодні більше ні з ким не хотілося. Напитися на самоті, зачинившись ізсередини кімнати, теж не вихід. Принаймні не тут і не зараз. Князевичу з певного часу здавалося: навіть коли він сидить у своїй «шкільній» кімнаті, на нього все одно зирять багато пар цікавих очей, пропікаючи поглядами віконну шибку і стіни.

Був іще нічний ліс. Зовсім інакший, ніж денний. Та ці спогади Ігор також вирішив викреслити з пам’яті: після пережитого сьогодні навіть інша лісова реальність ставала для нього нецікавою.

Його вже зовсім нічого не цікавило.

Не зустрівши в коридорі сторожа, побачивши лише світло, котре обрамляло двері його комірчини, Ігор пройшов до себе, зачинився, притиснувся спиною до дверей і так простояв якийсь час, не вмикаючи електрики. Потім, так само в сутінковому світлі, скинув плащ, жбурнув на спинку ліжка. Черевики полетіли під стіл. Завалившись на койку, Ігор поклав руки під голову, завмер і довго, дуже довго, як ніколи в житті, лежав, дивлячись просто перед собою.

Чув суперечку автоматних черг, вигуки Дмитра, що мало нагадували спів, бачив криваві ріллі на його грудях, солдатика, зігнутого шлунковими спазмами, обкладене плитами джерело, сумну посмішку Марії, напис Tuesday на її білих трусиках, іще одне усміхнене, вдоволене собою лице незнайомого йому єфрейтора Колі Уманця, хитру пику парторга Цибуха, чомусь – портрет Брежнєва в селищній раді, знов усе по колу, в різній послідовності, ось картини почали мішатися в кольоровий калейдоскоп…

Тієї довгої ночі Князевич прокидався кілька разів, ворочався, навіть спромігся роздягнутися, скручувався калачиком на незручному тонкому матраці, знову засинав, будили його ті самі сновидіння… Перші сонячні промені нового дня він зустрів виснажений та упрілий. За вікном починалося звичне раннє сільське життя, але його це зовсім не зачіпало – лежав так, ніби ось-ось настане кінець світу, тож не варто рипатися, все одно нічого й нікуди не встигнеш.

Але з початком уроків, про який сповістив Рогоза шкільним дзвінком, Ігор вирішив: кінець світу таки слід відсунути, хай настає пізніше, коли він повернеться до Києва, прийме гарячезну ванну, а ще краще – сходить у лазню, його давно запрошували старі університетські приятелі, натякали: працівникам органів охоче готові скласти товариство дівчата сучасної поведінки, не обтяжені жодними комплексами, – котрийсь із однокашників зовсім недавно закінчив аспірантуру, захистив кандидатську і тепер користався з певних можливостей, що їх надавала викладацька діяльність.

Чом би й ні. Зрештою, Марія Романів – пособниця злочинця, хай би там як склалися для неї обставини. Треба бути вищою за обставини, товаришу вчителько. Ви історик, мусите знати, скільки схожих прикладів має світова історія. До речі, до чого тут узагалі Марія Романів…

Глибокий вдих. Видих. Ще вдих – іще видих. Третій вдих – на видиху Ігор рвучко підхопив своє тіло з ліжка, зробив кілька безсистемних гімнастичних вправ. За ніч багато передумав, вирішивши дати всім, з ким збирався переговорити, святий спокій – хоча б тому, що так менше ятритиме себе.

Крапка.

Усе, пов’язане з таємним джерелом, його більше не цікавить.

Князевич одягнувся, вийшов у шкільний коридор. Забурчало в животі – він учора навіть не обідав. Якщо організм нагадує про себе, значить, усе буде добре. Все вже гаразд.

– Ранок добрий!

Це басив із протилежного кінця коридору директор. Він уже був директором, коли в цій школі вчився Дмитро Ярчук, подумав раптом Ігор. Ані він, ані хто інший ще нічого не знає. Настрій в Олега Микитовича надто піднесений. Князевичу несподівано стало соромно за своє знання.

– Добрий, добрий.

– Снідали?

– Саме збираюся. Смачно у вас тут готують.

Ігор ступив ближче, аби не перегукуватися через коридор, тим більше посеред уроку.

– Так для себе ж! Бачте, поки гуляю. Прогулюю, можна сказати.

– Ви ж на роботі, – сказав Ігор, підтримуючи розмову.

– Як директор – так. А як учитель прогулюю. Мій предмет у молодших класах не вивчають, старші на картоплі.

– Що викладаєте?

– Хімія й біологія. Доганяти доведеться, та нічого, що ж удієш, колгосп, закони такі.

– Закони? Я юрист, між іншим. Нема такого закону – посилати школярів на картоплю.

– Значить, не закони, а правила. Чи неписані закони, такі ж бувають, – легко виправдався Олег Микитович. – Раз уже все одно вас побачив, ходіть зі мною, похвалюся. Стіннівку в нас до Дня вчителя зробили – любо-мило! Постаралися діти, подивіться, ходіть.

– День учителя?

– Професійне свято. Як День міліції, – чомусь пояснив директор.

– Та знаю я про День учителя. Тільки школярів у родині не маю. – «Як і самої родини», – додав подумки. – Він десь ось буде?

– Перша неділя жовтня. Святкуємо в п’ятницю, як належить. Таке сімейне свято буде, тож запрошую.

– Боюся, до вашого свята я вже поїду.

– Чому так?

– Відрядження закінчилося, – розвів руками Ігор. – Це з мене, виходить, належить. Гостинність, усе таке.

– А, перестаньте, свої люди. Розберемося. Так глянете?

Хіба інакше ти відчепишся?

– Так-так, звісно, з приємністю.

Директор провів гостя в кабінет. Стінну газету, два склеєні ватманські аркуші, Ігор побачив на столі відразу. Перше, що впало у вічі, – фотографії. Фактично майже вся стінна газета складалася з фотографій учнів і вчителів, колективних та індивідуальних, із підписами під ними, виведеними дитячим почерком.

– Дівчинка тут у нас одна, Оксанка. Художниця вроджена, про неї обласна молодіжна статтю друкувала. Почерк – то таке, бачили б малюнки! Народною художницею буде, ось вам мій прогноз, Ігоре Степановичу!

Князевич підійшов ближче. Просто щоб не стовбичити – святкові підписи з похвалами мудрим учителям зараз його цікавили найменше.

– Бачу, Григоровича не забули.

Шкільний сторож посідав у газеті мало не центральне місце. Власне, нічого в цьому дивного не було: адже знявся поруч із директором під час якоїсь урочистої події. Дивно було бачити старого в костюмі та при краватці. Отак він достеменно виглядав як університетський професор.

– Тю! Чого б це його забули! Це ж і його професійне свято. Педагог, хіба ви не знали?

– Чув щось таке, краєм вуха…

– То ви взагалі нічого не знаєте! Він же мій учитель, можна сказати. Викладав у мене в інституті, я в