Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи - Сергій Миколайович Поганий
Віталій Масол, голова Державного планового комітету УРСР і член урядової комісії, пізніше пригадував — на початку травня на карту було поставлено не тільки майбутнє 30-кілометрової забороненої зони, але й усього Києва теж. «На першому засіданні, яке відбулося ще 2 травня на Чорнобильській атомній електростанції, було зазначено: може статися ще один вибух, який охопить зону радіусом 500 кілометрів, і який не залишить нічого живого у “мертвій зоні” (з радіусом в 30 кілометрів), — говорив Масол. — Відверто кажучи, нишком ми вже готувалися до евакуації Києва». Українську владу лякала подібна ймовірність. «І я навіть не говорю про паніку, — зауважував Масол. — До яких мародерств це б призвело: розграбували б магазини, приватні квартири, музеї... Сотень людей просто затоптали б на вокзалах і в аеропортах».
Київ, місто з населенням більше ніж 2,5 мільйона чоловік, лежить за 130 кілометрів на південь від епіцентру — не в 30-кілометровій, а в 500-кілометровой зоні, яку міг спустошити новий ядерний вибух. Секретар ЦК КПУ Борис Качура пригадував, як група експертів «засідала в кімнаті будівлі ЦК, розробляючи план евакуації... Багато безпосередньо задіяних людей — учених, лікарів та інших — очевидно, знали про це, що викликало відповідну реакцію з боку частини населення».
Звістка про ще один можливий вибух і потенційну евакуацію міста поширювалася неначе лісова пожежа. Новини йшли від учених, інженерів, управлінців і чиновників, які мали доступ до інформації стосовно Чорнобиля. КДБ доповів, що в Академії наук УРСР учений зробив власний прогноз щодо нового вибуху в разі повного розплавлення реактора з наступним витоком радіації у ґрунтові води. Київ стояв на порозі нової катастрофи дійсно біблійських масштабів. Люди кинулися до авіа- і залізничних кас, однак уже невдовзі квитків на літаки, потяги чи автобуси зі столиці України не залишилося. Люди почали штурмувати каси.
Шостого травня Республіканська комісія з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, очолювана Олексадром Ляшком, заслухала доповідь: напередодні Київ залишило 55 000 чоловік. Це вдвічі перевищувало середнє число пасажирів залізничного транспорту, які виїжджали чи проїжджали через Київ. Ще близько 20 000 чоловік виїхали автобусами та автомобілями і 9000 чоловік — повітряним транспортом. За тих обставин кияни намагалися убезпечити себе, як тільки могли, — головною турботою стало здоров’я їхніх дітей. Четвертого травня міська влада відзвітувала партійним керівникам, що близько 33 000 учнів, — або 11% від усього київського студентства, — не прийшли на заняття; 6 травня показник зріс до 55 000 учнів, або близько 17% від усього студентства; 7-го ж травня не з’явилися 83 000 учнів, або 28% від усього студентства. Того ж дня у школах Ленінського району міста, — а більшість представників партійної та керівної еліти, тобто людей із найкращим доступом до інформації, виїхали раніше, ніж будь-хто інший, — були відсутні 62% учнів.
Стурбований зростаючим відпливом з міста, Володимир Щербицький скликав засідання українського Політбюро. Головним питанням порядку денного стала евакуація школярів з охопленого панікою Києва. На початку засідання Щербицький представив двох гостей із Москви: академіка Леоніда Ільїна, 58-річного директора Інституту біофізики і радянського представника в Науковому комітеті з впливу атомної радіації ООН, і Юрія Ізраеля, очільника Державного комітету з гідрометеорології і контролю довкілля СРСР. На прохання українського уряду обох направив до Києва Борис Щербина.
Судячи зі спогадів Бориса Качури, який брав участь у засіданні Політбюро, Щербицький розпочав з такого питання, адресованого Ільїну та Ізраелю: «Нам повідомили, що ми отримуємо неповну інформацію, і з огляду на це ми хотіли б почути чітку відповідь від вас: за яких умов і з яких районів ми повинні евакуювати людей? Де саме їм загрожує небезпека?» Качура зазначав, що український лідер отримав досить стриману відповідь від московських учених: «Ми не маємо повноважень; ми не можемо; ситуація динамічна; постійно змінюється». Та Щербицький відмовився приймати «ні» як відповідь. «Я маю... дозвіл... від Михайла Сергійовича Горбачова не випускати вас, доки ви не надасте нам рекомендацій», — сказав він своїм гостям, які тепер стали заручниками.
Своїм помічникам Володимир Щербицький пізніше зізнавався — він блефував. Горбачов нічого не знав про його зустріч з ученими. Утім, Ільїн та Ізраель сприйняли заяву 1-го секретаря ЦК КПУ за чисту монету — ось тільки проблема полягала в тому, що негайної відповіді на питання Щербицького вони не мали, потрібен був час для аналізу. «Їх забезпечили відповідними умовами, виділили кімнату, було вжито всіх необхідних заходів; вони сіли з Романенком, нашим міністром охорони здоров’я, і приступили до підготовки документа», — пригадував Качура. Урешті-решт, учені склали заяву, в якій, за словами Качури, зазначалося: «Ніякої загрози жителям Києва чи інших міст України за межами 30-кілометрової зони не існує, унаслідок чого немає необхідності нікого евакуювати; усе, що вимагається, — здійснювати суворий контроль за тим, звідки надходить молоко, адже воно містить радіонукліди».
Валентину Шевченко, Голову Президії Верховної Ради УРСР і члена Політбюро, така відповідь не задовольнила. «Коли постало питання вивезення з міста дітей, вони хитнули головами: про це не могло йтися; немає жодної потреби, — згадувала вона. — З очей потекли сльози, і я запитала: “А якби ваші діти і внуки були в Києві, ви б забрали їх звідси?” Вони мовчали. Для нас це стало сигналом — дітей треба евакуювати». Олександр Ляшко підозрював, що Ільїн та Ізраель, «очевидно розуміючи, що це вимагатиме колосальних витрат, просто не хотіли брати на себе відповідальність за ті радикальні заходи, які ми пропонували». Вони підтримували виключно евакуацією дітей з околиць ЧАЕС, яких вивозили так чи інакше.
Бюрократична практика перекидання відповідальності на інших тривала — московські вчені вимотували українських партійних керівників. «Ми самі маємо ухвалити рішення, — сказав Щербицький Лишкові. — Лише прослідкуйте, щоб не виникало паніки». Вони вирішили завершити навчальний рік для дітей віком до 15 років раніше, ніж зазвичай — у другій половині травня, а не в кінці червня, — і відправити учнів у піонерські табори в південних регіонах Радянського Союзу. Шевченко зателефонувала своїм колегам в інших республіках із проханням прийняти дітей з Києва — вони погодились. Та коли державні посадові особи попросили всесоюзну владу надати додаткові потяги для перевезення дітей, відповідь Москви була негативною. Борис Щербина особисто відправив
