Що таке антична філософія? - П'єр Адо

Щось тобі припало? То й гарно: все, що тобі припадає, споконвіку вділено від Цілого і напрядено саме для тебе[659].

Таким чином, концентрація Я на теперішньому і поширення Я в космосі відбуваються одномоментно. Як говорить Сенека:

Він радіє теперішньому, не залежачи від того, чого ще немає […] Він позбавлений сподівань і бажань, він не прагне до непевної мети, оскільки задоволений тим, що має. І він не задовольняється малим, оскільки те, що він має — це увесь світ […] Він говорить, як Бог: «Усе це моє»[660].

Відтак, зустрічаючи будь-яку подію в будь-який момент, я перебуваю у зв’язку з усім розгортанням минулого та майбутнього всесвіту. І життєвий вибір стоїка полягає саме у тому, щоб сказати «так» Всесвітові в його тотальності, а отже, у бажанні, щоб те, що стається, сталося так, як воно стається. Марк Аврелій говорить всесвітові: «Прагну разом з тобою!»[661]. Але саме фізика дає змогу зрозуміти, що все перебуває у всьому і що, як говорив Хрісіпп[662], одна крапля вина може змішатися з цілим морем і поширитися на цілий світ. Відновлювана з нагоди кожної події злагода з долею і Всесвітом є, таким чином, фізикою, що переживається і практикується. Вправа в ній полягає у тому, щоб узгодити індивідуальний розум із Природою, яка є всесвітнім Розумом, тобто зрівнятися з Цілим, зануритись у Ціле[663], бути надалі не «людиною», а «Природою». Ця тенденція позбавлення від людського є незмінною в найрізноманітніших школах від Пірона, який, ми це бачили, говорив, що важко повністю зняти з себе людину, від Аристотеля, для якого життя згідно з розумом є вищим за людське, і аж до Плотина[664], для якого в містичному досвіді перестають бути «людиною».

Стосунки з іншими

Упродовж нашого опису різних філософських шкіл ми зустрічали проблему стосунків філософа з іншими людьми, його ролі у громаді, його співжиття з іншими членами школи. Тут у філософській практиці також існують певні константи. Перш за все, всюди визнають основоположне значення духовного керівництва[665]. Останнє включає два аспекти: з одного боку, це загальна дія морального виховання, а з іншого — зв’язок, що індивідуально пов’язує учителя з його учнем. В обох цих аспектах антична філософія є духовним керівництвом. Наприкінці історії античної думки Симплікій казатиме про це так:

Яким буде місце філософа у громаді? Місце скульптора людини, ремісника, що виробляє лояльних та гідних громадян. Відтак він не матиме жодного іншого ремесла окрім як очищувати себе самого та очищувати інших для того, щоб жити відповідним природі життям, як і належить людині; він буде спільним батьком та педагогом усіх громадян, їхнім реформатором, їхнім радником та захисником. Віддаючи себе усім, щоб співпрацювати у звершенні усіх благ, радіючи з тими, хто щасливий, співпереживаючи з тими, хто у скорботі, утішаючи їх[666].

Щодо загального морального виховання, то ми вже бачили, що воно покладається на філософію як громадська функція. Грецький поліс, як добре показала І. Адо[667], особливо переймався етичним вихованням громадян; поміж іншого, про це промовисто свідчить звичай споруджувати у містах стели, на яких були вигравірувані максими дельфійської мудрості. Кожна філософська школа по-своєму береться за виконання виховної місії: у випадку платоніків та аристотеліків — впливаючи на законодавців та урядовців, що розглядались ними як вихователі громади; у випадку стоїків, епікурейців та кініків — намагаючись навернути індивідів шляхом місіонерської пропаганди, що адресувалась усім людям без розрізнення статі чи соціального становища.

А отже, духовне керівництво постає як метод індивідуального виховання. У цій якості воно має подвійне призначення. Передусім, духовне керівництво має на меті дати учневі змогу усвідомити самого себе, тобто свої недоліки та свій поступ. Таку роль, згідно з Марком Аврелієм, відіграв у його житті стоїк Юній Рустик, «що склав собі уявлення про потребу лікувати й виправляти свою вдачу»[668]. Зрештою, воно має на меті допомогти учневі робити окремі обґрунтовані вибори у щоденному житті. Обґрунтовані, тобто правдоподібно добрі, оскільки більшість шкіл погоджувалися визнати, що коли йдеться про рішення щодо дій, які не залежать повністю від нас — мореплавання, війна, одруження, народження дітей, ми не можемо досягнути певності до того, як діяти, і повинні робити вибір відповідно до ймовірності. А отже, людині часто потрібен радник.

П. Рабов та І. Адо[669] добре проаналізували методи та форми індивідуального духовного керівництва, практика якого засвідчена майже в усіх філософських школах. Таким, яким він постає нам у діалогах Платона чи «Спогадах» Ксенофонта, Сократ може розглядатися як типовий духовний наставник, який за допомогою промов та способу життя провокує докори чи потрясіння в душі того, до кого він звертається, та зобов’язує його у такий спосіб зробити своє життя предметом запитування. Таким самим чином можна визначити і вплив, який Платон справляв на Діона з Сіракуз, і моральні та політичні поради, які він йому дає. Окрім того, традиція розповідає, що Платон був уважним до особливостей характеру кожного зі своїх учнів. З приводу Аристотеля він казав: «Для нього мені потрібна вузда»[670], з приводу Ксенократа: «Для цього мені потрібні шпори». І він постійно повторював Ксенократові, який завжди був суворим: «Роби пожертвування Граціям».

Платон сам пропонує у Листі VII принципи, які повинні скеровувати як духовне керівництво, так і політичну дію:

Коли дають поради хворій людині, яка дотримується поганого режиму, перша річ, яку потрібно зробити, щоб повернути їй здоров’я — це змінити її спосіб життя.

Зміна життя потрібна для того, щоб уможливити одужання. Тому, хто приймає цю зміну життя, можна дати поради:

Ось якої настанови я дотримуюсь, коли хтось приходить запитати у мене поради про один з найважливіших моментів