Що таке антична філософія? - П'єр Адо

одного боку, та у стоїків і епікурейців — з іншого. Оскільки з обох боків у цій вправі завдяки думці про смерть завжди йдеться, зрештою, про усвідомлення себе, оскільки в той чи інший спосіб Я, що мислить свою смерть, мислить себе в позачасовості розуму чи в позачасовості буття. Відтак, можна сказати, що вправляння у смерті у певному сенсі є найфундаментальнішою філософською вправою.

КОНЦЕНТРАЦІЯ НА СОБІ ТА ІСПИТ СУМЛІННЯ[615]

У перспективі життєвої філософії, яку ми наразі викладаємо, усвідомлення себе є сутнісно етичною дією, завдяки якій трансформується спосіб буття, життя та погляд на речі. Мати самосвідомість означає усвідомлювати моральний стан, у якому перебувають. Те, що традиція християнської духовності називає іспитом сумління, було дуже поширеною практикою у філософських школах Античності[616]. Ця практика спирається передусім на той простий факт, що початком філософії в усіх школах є усвідомлення стану відчуження, розпорошеності, нещастя, в якому перебувають перед тим, як навернутися до філософії. Епікурейському принципові «Знати свою ваду — це перший крок до здоров’я»[617] відповідає принцип стоїків: «Відправним пунктом філософії […] є усвідомлення власної слабкості»[618]. Але йдеться не лише про те, щоб думати про свої помилки, йдеться також про те, щоб констатувати той поступ, який здійснюють.

Щодо стоїків, ми знаємо, що засновник школи Зенон, рекомендував філософу аналізувати свої сновидіння, з метою дати собі звіт у поступові душі, а це дає змогу припустити існування практики іспиту сумління:

Він вважав, що за допомогою своїх сновидінь кожен може бачити поступ, який він здійснив. Цей поступ є реальним, якщо людина уві сні не побачила себе переможеною якоюсь ганебною пристрастю, не погодилась із чимось поганим та несправедливим і, тим більше, не зробила такого, а отже, якщо здатність душі уявляти та переживати, розслаблена розумом, розкошує в чистому океані спокою, що його не тривожить жодна хвиля[619].

Вже Платон, як ми бачили[620], констатував, що сновидіння дають змогу виявити стан душі. Ця тема знову постає у християнській духовності[621].

Хоча це явно не засвідчено текстами, цілком легітимно припускати, що іспит сумління практикувався вже в епікурейській школі, оскільки він майже невіддільний від сповіді та братньої корекції, які там шанувалися.

Його слід зустрічаємо також у II столітті до Різдва Христового в «Листі Аристея»[622], який стверджує, що обов’язком доброго царя є забезпечити запис усіх своїх дій та звершень упродовж дня, щоб мати змогу потім виправити те, що він міг зробити поганого.

Десь у християнську добу неопіфагорійство повертається до вправ із пригадування, які практикували давні піфагорійці, вже у моральній царині, ми бачимо це у «Золотих віршах»:

Не дай сну впасти на твої втомлені очі

Перед тим, як зважиш усі дії дня:

В чому я помилився? Що я зробив, який обов’язок забув?

Почни з цього і продовжуй аналіз; після чого

Прокляни все, що було зроблене погано, порадій натомість добре зробленому[623].

Це місце «Золотих віршів» часто цитуватиметься чи згадуватиметься згодом на користь практики іспиту сумління стоїками, такими як Епіктет, таким незалежним філософом як Гален і особливо неоплатоніками, такими як Порфирій та Ямвліх, що описують життя піфагорійських спільнот як ідеальну модель філософського життя. Медик Гален, що не належав до будь-якої філософської школи, уважний до лікування не лише тіл, а й душ, пов’язував іспит сумління з духовним керівництвом. Так, він радив виявляти свої помилки за допомогою людини в літах і досвідченої, а потім аналізувати себе самого зранку й увечері.

Сенека стверджує, що він сам практикував цю вправу і що він слідував тут прикладові філософа неопіфагорійського спрямування — Секстія, який жив у часи Августа:

Потрібно щодня закликати душу до підведення підсумків. Саме це робив Секстій: коли день минув, пішовши до своєї кімнати для нічного відпочинку, він запитував свою душу: «Від якої хвороби ти одужала сьогодні? Який недолік ти поборола? В чому ти стала кращою?» Чи є щось кращим, аніж проаналізувати увесь день? Який сон слідує за цим аналізом самого себе, наскільки він є спокійним, глибоким та вільним, коли розум був похвалений чи попереджений, коли він став наглядачем та таємним суддею своєї власної поведінки! Я використовую цю здатність і щодня розповідаю про себе самому собі. Коли гасне світло і моя дружина, що вже звикла до таких моїх дій, замовкає, я аналізую увесь свій день і оцінюю все зроблене та сказане; я нічого від себе не приховую, я нічого не пропускаю[624].

В іншому місці Сенека розвиває це порівняння із судовою процедурою: «Спочатку будь своїм обвинувачем, потім — суддею, а вже насамкінець — захисником»[625]. Ми бачимо тут появу поняття того «внутрішнього суду» сумління, яке зустрічаємо поміж інших у Гієрокла[626], котрий коментує «Золоті вірші» Піфагора, того «внутрішнього суду», що про нього говоритиме Кант[627], який зауважить, що в ситуації свого власного судді Я подвоюється на Я розумне, яке дає собі самому свій власний закон, поміщуючи себе у всесвітню точку зору, та Я чуттєве й індивідуальне. Ми знову віднаходимо тут подвоєння, невіддільне від аскези та усвідомлення себе. Я ототожнюється тут з безстороннім та об’єктивним Розумом.

Можна припустити, що аналіз іноді практикувався у письмовій формі, бо ми бачимо, що Епіктет радить[628] спостерігати саме частоту проступків, занотовувати наприклад, впадаємо ми у гнів щодня чи через день, або раз на три