Що таке антична філософія? - П'єр Адо
Це пригадування щоденного життя стає вправою, здатною відродити в нашій пам’яті все те, що ми зробили у наших попередніх життях, і дати нам, таким чином, відчуття нашого безсмертя[567].
Однак, варто зауважити, що два раніших свідчення — Діодора Сіцилійського[568] та Цицерона, згадуючи піфагорейську практику пригадування подій попереднього дня та днів, що йому передували, говорять лише про вправи, покликані зміцнити силу пам’яті. Для Порфирія[569] йдеться, скоріше, про іспит сумління, коли потрібно дати собі звіт про самого себе щодо минулих дій, а також передбачити, як потрібно буде діяти надалі.
Ми маємо багато описів життя у школі Піфагора. На жаль, вони часто є проекцією ідеалу чистого філософського життя, властивого школам, які діють значно пізніше піфагорійців. Відтак на них не можна покладатись у реконструкції піфагорійського життя. Ми знаємо, що Платон хвалить цей спосіб життя в «Державі»[570]. Але він не повідомляє нам деталей про нього.
Ми можемо з певністю сказати лише те, що піфагорійці в часи Піфагора і після нього здійснювали політичний вплив на численні міста-громади Півдня Італії, пропонуючи, таким чином, взірець для платонівської ідеї про громаду, організовану та урядовану філософами[571]. Ми також можемо сказати, що після поразки цієї політичної діяльності, як на Півдні Італії, так і у Греції, існували піфагорійські спільноти, які практикували аскетичне життя, про що ми говорили вище[572].
Ми також дуже мало знаємо про духовні практики, які могли використовуватися іншими досократиками. Можна лише зауважити, що розглядаючи одну зі своїх улюблених тем — спокій душі, такі філософи як Сенека та Плутарх[573] посилаються на твір Демокрита, присвячений euthumia, тобто блаженству душі, що дорівнює радості. Згідно з Сенекою, він шукав його у стані рівноваги душі. Цього можна досягнути, якщо зумієш привести свої дії у відповідність до того, що насправді можеш робити. Радість, таким чином, пов’язана з пізнанням себе. Йдеться про те, щоб «займатися своїми справами». Відтак, вплив на самого себе є цілком можливим. Примітним також є те, що на велике зібрання моральних сентенції ставили ім’я Демокрита[574]. Втім, він написав також твір, названий «Tritogeneia», що є одним з імен богині Афіни, яка ототожнювалась ним з мудрістю чи розважливістю, а мудрість Демокрит визначав як мистецтво добре розмірковувати, добре говорити та робити те, що потрібно робити[575].
Поміж софістів для нас особливо цікавий Антифон[576], який запропонував терапію, що полягала у лікуванні скорбот і труднощів за допомогою слова. Ми не знаємо, як він це робив, але можемо віднайти у фрагментах його творів, що збереглись, цінні вказівки на його знання людської психології. Ми сигналізуємо тут лише про кілька прикладів. Він знає, наприклад, що не можна стати мудрецем, не переживши особисто те, що є ганебним чи поганим, тобто не отримавши перемогу над самим собою. Він знає також, що той, хто хоче зробити зло своєму близькому і не робить цього негайно, побоюючись не досягнути успіху або побачивши можливість виникнення несприятливих наслідків, часто закінчує відмовою від свого наміру[577]. Це означає, що розважливість полягає у розмірковуванні щодо своєї дії та у дистанціюванні від неї. Ми бачимо, таким чином, роль, яку відігравала рефлексія над поведінкою у житті. Окрім того, Антифон мав репутацію чудового інтерпретатора снів. Зупинимось на такому зауваженні про унікальність та серйозність життя:
Є люди, які не живуть своїм наявним життям, так, ніби вони готуються, з усією своєю наполегливістю, жити невідомо яке інше життя, але не те, що є у них, і коли вони це роблять, час проходить і втрачається. Не можна переграти життя так, як ще раз кидають кості у грі[578].
Ми ніби вже чуємо тут слова Епікура чи Сенеки: «Коли ми очікуємо життя, життя проходить».
Таким чином, за допомогою цих кількох прикладів ми переконуємося, що існувала ціла передісторія філософського способу життя та практик, які були з ним пов’язані[579]. Однак, враховуючи бідність фрагментів, які дійшли до нас, а також труднощі їхньої інтерпретації, ми бачимо, що точний опис цих практик вимагав би тривалого вивчення.
Вправи тіла та вправи душі
Хоча численні тексти на це і натякають, не існує жодного систематичного трактату, що зводив би докупи та вичерпно виклав би теорію й техніку філософської вправи (askesis). Можна припустити, що такі практики були передусім частиною усного навчання і що вони були пов’язані з традицією духовного керівництва. Зазначимо лише, що існували трактати «Про вправу», які сьогодні втрачені. До нас дійшов лише один маленький трактат такого роду авторства стоїка Музонія Руфа[580]. Після твердження, що ті, хто вдається до філософування, мають потребу вправлятися, він розрізняє вправи, властиві душі, та вправи, спільні для душі та тіла. Перші полягатимуть, з одного боку, у тому, щоб «завжди утримувати в полі уваги», а отже, обмірковувати докази, які встановлюють фундаментальні догми, що організовують дію, а також у тому, щоб дивитись на речі під іншим кутом огляду; з іншого боку — у тому, щоб бажати і шукати лише справжніх благ, що слід розуміти як чистоту морального наміру. Ми практикуватимемо вправи, спільні для душі та тіла, «якщо призвичаїмося до холоду, до спеки, до спраги, до голоду, до скромної їжі, до твердості ложа, до утримання від приємних
