Москва Ординська. Книга друга - Володимир Броніславович Бєлінський

Як писав професор М. Г. Сафаргалієв, «в более благоприятных условиях, в смысле изучения его истории, оказалось другое татарское государство — Ногайская Орда, образовавшаяся также в результате распада Золотой Орды» [14, с. 225].

І то дійсно так, бо Ногайська Орда проіснувала до середини XVІІІ століття. Ще Василь Татіщев, як губернатор Астраханської губернії, у першій половині XVIII століття, зустрічався з ханами Ногайської Орди, які то входили, то виходили з Московського князівства, відкочовуючи найдалі у степ.

Є свідчення, розповідь, російського професора Н. О. Попова (1833–1892), як губернатор В. М. Татіщев викрав у Калмикського хана стародавні першодруки калмиків і ногайців та вивіз їх до Москви. Ось чому Ногайській Орді більше поталанило в описі історії. Треба мати на увазі той факт, що Ногайська Орда не межувала безпосередньо з Московським улусом, тож несла меншу загрозу для Московії в описі її минулого.

Але навіть незважаючи на все зазначене, коли князь М. М. Щербатов у своїй «Истории Российской от древнейших времен» в одному з томів надрукував частину матеріалів так званого «Ногайського дела», на нього накинувся член катерининської «Комиссии для составления записок о древней истории, преимущественно России» Іван Болтін, звинувативши того в «запозиченні неіснуючих першоджерел». А імператриця Катарина II відомого полководця М. М. Щербатова назвала «дурнем».

Навіть такі відцензуровані оригінали «Ногайського дела» були надзвичайно небезпечні для московської історії. Маймо це завжди на увазі. Велика Радянська Енциклопедія (третє видання) подає таку довідку про Ногайську Орду:

«Ногайськая Орда… образование кочевников на терр(итории) от Сев(ерного) Прикаспия и Приаралья до Туры и Камы и от Волги до Иртыша. Н(огайская) О(рда) выделилась из Золотой Орды в конце 14 — нач(але) 15 вв. при Эдигее. Окончательно оформилась при его сыне Нураддине (правил в 1426–1440). Н(огайскую) О(рду) населяли мангиты и кунгтаты… Центр Орды — Г. Сарайчик — в низовье р. Яик…» [2, том 18, с. 88].

Професор М. Г. Сафаргалієв та казахський історик К. Даніяров дещо уточнюють ВРЕ. Послухаємо:

«…Ногайская Орда была образована бием Эдиге в период правления им Улысом Жошы (Джучі. — В. Б.) — Золотой Ордой, в 1409–1411 годах. В ногайскую Орду вошел… род Мангыт, а также подроды кыпшаков, коныратов, найманов и другие)…

Территорию Ногайской Орды составляли земли от Урала до Азова, Кубани и Терека» [28, с. 185].

Казахський історик, визначивши абсолютно вірно тюркські роди, що ввійшли до Ногайської Орди, або її ще називали — Мангитський Юрт, посунув нову державу далеко на захід.

І хоча ВРЕ та історик K. К. Даніяров, кожен по–своєму, праві, але говорять вони про різні часи. Історик говорить про початок

XV століття, а ВРЕ — про другу половину XVI століття.

Поговоримо про Мангитський Юрт детальніше. Мангити саме так себе називали — Мангитський Юрт, бо ногаями їх називав хан Тохтамиш та його рід.

Монгольською мовою — мангит — означає — собака.

Пам’ятаємо: Здігей зрадив у 1391 році свого хана Тохтамиша і перейшов до Тимура, а потім зі своїм мангитським підродом кинув Тимура і втік на Урал.

«После 1391 г. Эдигей временно сходил с политической арены и до 1395 г. его имя не встречается в источниках; оно снова появляется лишь перед вторым походом Тимура против Тохтамыша… За оказанную помощь при Воцарении Тимура — Кутлука (у Золотій Орді. — В. Б.) он был назначен его старшим эмиром–беклярибеком. Эдигей сохранил эту должность до своей смерти…» [14, с. 227].

Велика Радянська Енциклопедія (трете видання) визначила роком загибелі Едігея — 1419 рік. Хоча є й інші твердження. Після смерті Едігея «Мангытский Юрт на время пришел в упадок. Сыновья и внуки Эдигея разбрелись в разные стороны. Один из сыновей его Мансур ушел к хану Хаджи — Мухаммеду, другой сын Эдигея Навруз находился у Улук–Мухаммеда, внук Эдигея — Ваккас помагал Абулхаиру. Кочевое население (перейшло разом із синами та онуками. — В. Б.)… перекочевало к узбекам, ушло в Среднюю Азию… В Мангитском Юрте вместе с младшим сыном Эдигея, с Нуратдином…, находившимся наЯике, осталась лишь небольшая часть кочевников» [14, с. 228].

Роки найбільшого занепаду Ногайської Орди припали на період царювання у Золотій Орді Улу–Мухаммеда, який за допомогою війська Великого Русько–Литовського князя Вітовта розгромив рештки колись могутнього Мангитського Юрту.

Стабілізацію Мангитського Юрту провів молодший син Едігея — Нуратдін, полишивши царські амбіції. Він в історії так і залишився мурзою, не посягаючи на титул князя, чи царя. Тільки син Нуратдіна — Ваккас значно зміцнивши підродами мангитів, що поверталися звідусіль, відокремився від Заволзької Орди та проголосив незалежність Мангитського Юрту.

«В XVI в. владения мангытских князей граничили на северо–западе с Казанским ханством по рекам Самарке, Кинели и Кинелльчику. Здесь находились их летние пастбища… Башкиры и остяки, жившие у р. Уфы, платили ногайцам дань. На северо–востоке Ногайская Орда граничила с Сибирским ханством. По словам Г. Ф. Миллера, район, лежавший юго–восточнее Тюмени, назывался Ногайской степью. Известный казахский ученый первой половины XIX века Чокан Велиханов рассматривал Алтайские горы как пограничную линию, отделяющую Казахское ханство от Ногайской орды… От других татарских государств Ногайская Орда отличалась 116 столько размерами территории, сколько многочисленностью улусных людей… Ногайский князь в 30–х годах XVI в. мог располагать до 200 000 воинами… Обычно же у татар воинские люди составляли 60% всего населения…» [14, с. 230].

Найбільшої сили Мангитський Юрт досяг у першій половині

XVI століття. Тому, як побачимо далі, московські князі так залюбки запрошували до себе на службу князів Ногайської Орди разом із їхніми військовими потугами. Слід розуміти — запрошені на службу до Москви мангитські князі отримували в Московському князівстві великі земельні володіння, переселяли до них свої татарські (тюркські) роди, згодом приймали християнську (православну) віру та хрестили своїх підданих і ставали… «русскими». Десятками тисяч!

Автора завжди дивували згадки про «рязанских казаков» у російських офіційних джерелах. Є такі згадки навіть у М. М. Карамзіна. Це дивовижна брехня, бо козаків у тих землях в XVI–XVII століттях не могло бути. Працюючи з працею М. І. Шишкіна «История города Касимова с древнейших времен», виданій у Рязані в 1891 році, раптом знайшов пояснення цьому явищу. Послухаймо: «Рязанськими казаками назывались простые татары, жившие в области Рязанской и приехавшие в Россию (Московію. — В. Б.) со служимыми царевичами» [96, с. 7].

Звичайно, у XVI–XVII століттях «России» на теренах Рязанщини ще не було. Так Московську державу звелів називати Петро І після 1721 року. А до того часу треба ж було величати якось своїх людей на Рязанщині, отож прозвали