Україна у революційну добу. Рік 1917 - Валерій Федорович Солдатенко
Уже в той момент дедалі ясніше ставало, що без підтримки, принаймні без лояльного ставлення Петроградської ради розраховувати на те, що уряд виявиться впливовим, просто матиме скільки-небудь твердий грунт під ногами, просто не можна було. Отже в коаліції, створюваній лібералами, бажаною була участь трудовиків, меншовиків, есерів. Останні самі йшли назустріч кадетам, надаючи новостворюваним державним структурам видимості широти представництва, єдності суспільних порухів і додаткової легітимності претензій на владні функції.
Водночас соціалісти-угодовці поквапилися направити своїх представників і до Ради робітничих і солдатських депутатів, де, скориставшись своєю перевагою, взяли цей орган під свій контроль. Тобто, за будь-яких комбінацій в перспективі мало забезпечитися домінування сил, які політично тяжіли до ліберального табору.
Виконком Петроградської ради робітничих і солдатських депутатів і Тимчасовий комітет державної думи оперативно вступили в переговори з приводу формування Тимчасового уряду. Звичайно, це був ще один доказ усвідомлення політичними силами реальності перемоги над самодержавством. Однак при тому, принаймні — номінально, при владі залишався глава старого режиму — імператор Миколи II. Немаловажним, більше того тривожним і небезпечним могло стати те, що він же був Верховним головнокомандуючим збройними силами і перебував у розташуванні війни — у Ставці в Могилеві. А військовики, як відомо, присягали на вірність цареві й Вітчизні…
Тому було вирішено послати представників комітету держдуми до Миколи II. На 1 березня 1917 р., за визнаннями П. Мілюкова, план думців оформився в домагання відречення Миколи II від престолу на користь спадкоємця — малолітнього Олексія при регентстві брата царя — Михайла[20].
Доки посланці думського комітету — О. Гучков, відомий своїм неприязним ставленням до царя, та В. Шульгин — відвертий монархіст — дісталися у Псков до царя, якого нізащо не хотіли пропускати до Царського Села, ситуація стрімко змінилася. Ешелон з Георгієвським батальйоном на чолі з генералом М. Івановим було заблоковано, частини, викликані з фронтів, до нього не приєдналися. Стало зрозуміло, що каральна акція провалилася.
Рано вранці 2 березня Микола II телеграфував М. Алексєєву про згоду на обнародування маніфесту про формування „відповідального міністерства". Генерал Рузський, командуючий Північним фронтом (у його Ставці знайшов прихисток цар) терміново зв'язався по прямому проводу з М. Родзянком, повідомив, здавалось, рятівну новину. Однак лідер правих октябристів відповів, що запізніла поступка вже нікого не вдовольнить. "Настала одна з найстрашніших революцій, — говорив він, — побороти яку буде не так то легко… династичне питання поставлене ребром"[21].
Не на жарт стривожені перспективою розвалу армії, командуючі фронтами вже консолідовано вимагали від Миколи II відставки. Прийнявши у Пскові пізно ввечері 2 березня 1917 р. О. Гучкова і В. Шульгина, Микола II несподівано заявив, що через хворобу сина (гемофілія) він вирішив відмовитися від трону одночасно за себе і за Олексія на користь брата Михайла. Однак це суперечило російському законодавству про престолонаслідування: самодержець мав складати корону лише з себе. Думські посланці вирішили, що за цейтнотних обставин — не до юридичних тонкощів: М. Гучков згодом визнав, що якомога швидше треба було домогтися добровільного відречення, доки Пітерська рада не звалила Миколу II силоміць[22].
Гадається, небезпідставною є точка зору про те, що Микола II йшов на порушення законодавства свідомо, "про всяк випадок" — за слушних обставин юридична недосконалість документа могла послужити підставою для визнання його недійсним. Тобто цар ще сподівався, що ходу історії можна змінити.
Проте ці сподівання виявилися марними. Нічого не вийшло і з передачею корони Михайлу. На нараді у нього на квартирі, куди вранці З березня прибули члени тільки-но створеного Тимчасового уряду і Тимчасового комітету державної думи, П. Мілюков гаряче переконував Великого князя зайняти трон, збігти до Москви і, зібравши необхідну військову силу, розпочати дії проти революційного Петрограда. Пізніше П. Мілюков змушений був погодитись з алогічністю, безпідставністю подібних розрахунків[23]. Навіть претендент на трон оцінював ситуацію реалістичніше: план П. Мілюкова він розцінив як авантюру, приречену на неминучий провал і тому відмовився від престолу.
В ніч на 4 березня в Таврійському палаці були остаточно оформлені для публікації два документи: "Акт про відречення імператора Миколи II від престола держави російської на користь великого князя Михайла Олександровича" та "Акт про відмову великого князя Михайла Олександровича від сприйняття верховної влади і про визнання всієї повноти влади за Тимчасовим урядом, який виник за почином Державної думи".
Так Росія практично блискавично скинула з себе кайдани самодержавства. До Тимчасового уряду, який взяв на себе виконавчо-розпорядчі функції в державі, ввійшли: міністр — голова і міністр внутрішніх справ Г. Львов (позапартійний, примикав до кадетів), міністри — закордонних справ П. Мілюков (кадет), воєнний і морський А. Гучков (октябрист), шляхів сполучення М. Некрасов (кадет), торгівлі й промисловості — О. Коновалов (прогресист), фінансів М. Терещенко (позапартійний), освіти О. Мануйлов (кадет), землеробства А. Шингарьов (кадет), юстиції О. Керенський (трудовик, з березня 1917 р. — есер), обер-прокурор Синода В. Львов (центрист), державний контролер І. Годнєв (октябрист), міністр у справах Фінляндії Ф. Радічев (кадет).
Окрім принципового співпадіння ідейно-політичних орієнтацій членів уряду фахівці, як правило, звертають увагу на те, що більшість портфелів дістались членам масонських лож. Для них "входження у владу" не могло бути несподіванкою. Зовсім навпаки — на досягнення такого становища пішли роки підготовки, хоча повстанська стихія мало не "сплутала карти".
Своєрідність оформлення влади в Росії після повалення самодержавства полягала не в тому, що революцію здійснювали одні сили, а роль офіційного правителя держави привласнили інші — таке нерідко траплялося в історії. Новим і відмінним було те, що паралельно з владою, яка оголосила себе офіційною, сформувалися організації, які не лише акумулювали в собі волю рушіїв революції, а й надалі претендували на те, щоб на новому щаблі розвитку не поступатись авторитетом, продовжувати здійснювати вплив на суспільство й події. Це були ради, що з органів повстання (воно по суті завершалося у момент їх виникнення) швидко й плавно трансформувалися в інституції з функціями управління суспільством. Можна сказати й більше — ради створювалися для того, щоб закріпити завоювання революції, продовжувати її змістовний розвиток і поглиблення. Для цього треба було бути реальною силою, з якою б рахувалися, яку б не могли усунути з політичного простору. Ради володіли такою силою. А відтак, Тимчасовий
