Україна у революційну добу. Рік 1917 - Валерій Федорович Солдатенко

Згубні деформації сталися в усьому економічному житті. Найпереконливіші свідчення тому — багатостраждальна Україна. її територія стала об'єктом зазіхань обох ворогуючих коаліцій, земля була розкраяна навпіл фронтом, на якому вже майже три роки тривали найкривавіші, найспустошливіші битви.

Тричі кардинально змінивши свою лінію в 1914–1916 рр., театр воєнних дій захопив у поле безпосереднього впливу всю Україну, її продуктивні сили виявилися істотно підірваними. До армії було мобілізовано близько половини працездатного чоловічого населення України: по Волинській губернії 49,9 %, Київській — 51,8 %, Полтавській — 49,4 %, Харківській — 49,1 %, Чернігівській — 50,6 %. Дещо меншим був відсоток мобілізованих чоловіків у Катеринославській губернії (34,2 %), промисловість якої прямо підпорядковувалась військовим потребам.

Дефіцит робочої сили в містах частково (у різних галузях промисловості — на 25–30 %) покривався за рахунок жінок, підлітків, військовополонених і селян[6].

Поповнення підприємств за рахунок останнього джерела, природно, ускладнювало й без того гостру ситуацію з робочими руками в сільському господарстві. А повсюдне погіршення якісного складу працівників привело до різкого падіння продуктивності праці.

В результаті кризові явища набрали велетенських масштабів. Протягом 1914–1916 рр. в Україні закрилося більше 1400 підприємств. Було задуто 26 доменних печей. Це в той час, коли для задоволення мінімальних потреб населення щомісячно не вистачало 6 млн. пуд. металу, а з урахуванням потреб оборони і засобів виробництва — 10–11 млн. пудів.

Особливо загрозливою виявилась тенденція щомісячного скорочення випуску чавуну наприкінці 1916 — на початку 1917 р. Якщо у жовтні 1916 р. було вироблено 16,4 млн. пудів, то в листопаді — 14,9 млн. пудів, а в грудні — 14,0 млн. пудів. У 1917 р. ситуація ще погіршилась: січень — 12,8 млн. пудів, лютий — 9,6 млн. пудів[7].

В результаті навіть стратегічно важлива вугільна галузь отримувала лише п'яту-десяту частину своїх потреб металу. Що вже говорити про сільськогосподарське машинобудування, реманент, предмети першої необхідності з металу, виробництво яких майже повністю припинилося.

Незважаючи на відчайдушні заходи щодо збереження рівня видобутку вугілля в Донбасі, його катастрофічно не вистачало для потреб воєнних перевезень, які збільшувались з кожним місяцем просто вражаючими темпами. З цієї причини та через нестачу рухомого складу, слабкого розвитку мережі залізниць дедалі загострювалась транспортна криза.

Звичайно, царський уряд надавав першочергового значення функціонуванню військової промисловості, вживав різного роду організаційних заходів. З метою всебічної мобілізації виробничих потужностей на оборонні потреби було створено Особливу нараду з оборони, що мала в Україні регіональні відділення в Києві, Харкові, Катеринославі й Одесі. У рамках дев'яти українських губерній під нагляд регіональних відділень Особливої наради потрапило понад тисячу великих підприємств із 400 тис. робітників.

На допомогу надзвичайним органам державної влади, що здійснювали фактичну мілітаризацію виробництва, в травні 1915 р. було створено воєнно-промислові комітети. Маючи статус громадських організацій, вони включили до свого складу власників підприємств, вищої фабрично-заводської адміністрації, представників різних політичних партій. Сприяючи забезпеченню діючої армії всім необхідним, обласні воєнно-промислові комітети розгорнули свою інтенсивну діяльність в чотирьох українських центрах — Києві, Харкові, Катеринославі та Одесі. Однак, вони не знайшли підтримки з боку місцевих робітників, хоча підприємці прагнули залучити останніх на хвилі патріотизму до співпраці (з цією метою було створено спеціальні робітничі групи воєнно-промислових комітетів).

Хоча протягом 1914–1916 рр. суттєво збільшувались обсяги виробництва озброєнь і постачання зброї країнами Антанти, російська армія переживала гострий брак набоїв, спорядження, харчів.

Водночас, з іншого боку, варто звернути особливу увагу на те, що істотні структурні зміни в економіці, підпорядкування всіх потенцій, життя держави потребам світової війни закладало достатньо серйозні матеріальні підвалини для тих процесів, які впродовж 1918–1920 років будуть найголовнішими, найвизначальнішими для всієї Росії — громадянської війни. Царський уряд докладав відчайдушних зусиль, щоб якомога мілітаризувати свій народ.

У 1916 р. на російських заводах рушниць вироблялося вже удвічі більше, ніж у 1914 р., кулеметів — у 6 разів, гармат — у 4 рази, а набоїв до них — у 9 разів (деяких калібрів — у 14–16 разів) більше за передвоєнний рік. Крім того, величезна кількість зброї і амуніції почала з 1915 р. регулярно надходити від союзників. Лише за 1916, передреволюційний рік на озброєння російської армії Антанта направила 9,5 тис. кулеметів, 8 млн. набоїв, 450 важких гармат. Не треба пояснювати, що у нестабільному суспільстві, за втрати владою контролю над масами, рушниця, образно говорячи, просто "перекладається на інше плече" і спрямовується проти тих, хто, власне, потурбувався про її виготовлення і передачу в якомога більшу кількість рук.

Повертаючись же до економіки, слід зазначити, що воєнні біди не обійшли стороною і сільське господарство. Посівні площі в Україні зменшились на 1916 р. на 1,9 млн. десятин, а валовий збір зерна впав на 200 млн. пудів (на 27 %) порівняно з 1913 р. Найбільше потерпіли малоземельні селяни: на 1917 рік з 3 млн. 980 тис. селянських господарств 640 тис. не мали засівів, 1,4 млн. не мали коней, 1 млн. 142 тис. не мали корів.

Загальне поголів'я худоби в Україні за три роки війни зменшилось у всіх губерніях в середньому на 10–15 %[8].

Руйнація економіки призвела до швидкого зростання цін на продукти харчування та предмети повсякденного вжитку. На початок 1917 р. середній рівень цін на продукти у промислових районах України, порівняно з 1913 р., зріс на 113–130 %, а на окремі продукти, такі як олія — навіть на 170 %.

Зростання індексу цін на одяг та взуття за той же час було ще стрімкішим — на 230 %.

Спроби владних органів взяти ситуацію з цінами під контроль завершились провалом. Не дали, зокрема, очікуваного ефекту спроби врегулювати продовольче питання надзвичайними заходами: урядові заготівлі, реквізиції, примусова хлібна розкладка (введена восени 1916 р.) тощо. Небачено активізувався чорний ринок і галопувала спекуляція.

Всім своїм тягарем світова війна лягла передусім на плечі трудящих.

Мобілізовані на фронт мільйони солдатів перетворювались на "гарматне м'ясо", поневірялися у незнаній ніколи раніше окопній війні, масово гинули в боях, від ран і епідемій.

В умовах військового часу досить швидко були відібрані завоювання робітників, досягнуті за попередні десятиліття страйкової й революційної боротьби. Робочий день знову зріс і досягав 15–16 годин на добу. Реальна заробітна плата неухильно знижувалась, невпинно зростав травматизм. Власники підприємств домоглися від уряду скасування обмежень на використання жіночої і дитячої праці. У складі промислових робітників України чисельність жінок і підлітків за 1914–1916 рр. збільшилась утричі і досягла 218 тис.

Намагаючись не дати занепасти Донбасу — єдиній великій базі постачання паливом і промисловою