Країна Моксель, або Московія. Книга 1 - Володимир Броніславович Бєлінський

«Таким чином Літописці… не звинувачують його (князя Димитрія. — В. Б.) в тому, що він дозволив Тохтамишу розорити Велике Князівство (коли ганьба, тоді це не Русь, не Держава, а тільки — «Велике Князівство». Ось так! — В. Б.)… і цим продовжив рабство батьківщини до часів свого правнука.

Димитрій зробив, здається, іншу помилку: мав нагоду приєднати Рязань і Твер до Москви, але не скористався з неї…» [1. том V, с. 59–60].

Логіка великороса вражаюче проста: все можна простити Московському князеві — і загибель сотень тисяч побратимів, і боягузтво, і зрадництво, не можна тільки упускати можливість приєднати до Московії ще один шматок «землі російської». Тут потрібно хапати, не замислюючись.

Шановні читачі, даруйте авторові, — я втомлююся розгрібати цей історичний бруд і вигадки. Мені хочеться кинути дослідження, доторкнутися до чогось світлого, чистого. І я залишаю матеріал на місяці, оминаю його, щоб не ятрити душу. Але в історії великоросів нічого не змінюється понині. Хвилі шовінізму і плач за втраченими «землями руськими» знову й знову звалюються на людей із телебачення, радіо, з газет. І авторові нічого не залишається, як брати в руки «писання великоросів» і знову шукати правду, відсіваючи полову і брехню.

Після смерті Димитрія, про яку М. М. Карамзін сказав: «він не мав знань, почерпнутих у книгах, але знав Росію та науку правління», на князювання в Москві був посаджений Золотою Ордою його син Василь, який правив із 1389 до 1425 року.

«Димитрій покинув Росію… юний син його, Василь, відклав до часу думки (а чи були ці думки — нікому не відомо. Великоросам лише так хочеться думати! — В. Б.) про незалежність і був возведений на престол (Карамзін так і воліє півидше мати царя й престол! — В. Б.) у Володимирі Послом Царським (золотоординським Царем! — В. Б.), Шахматом» [1, том V, с. 68].

Не варто гадати, що в успадкуванні князівського престолу перевагу одразу мав Василь. Ні!

Послухайте, що каже про це професор С. М. Соловйов:

«Ярлик ханський не затверджував недоторканно на престолі ні великого, ні удільного князя, лише забезпечував волості (чуєте? — не держава Московська, а тільки волость Ординська. — В. Б.) їхні від татарської навали; в своїй боротьбі князі не звертали уваги на ярлики: вони знали, що кожен, хто привезе більше грошей в Орду, отримає ярлик і військо на допомогу!» [7, с. 193].

Слова С. М. Соловйова розвіяли міф великоросів про нібито свідоме та цілеспрямоване «збирання землі російської» московськими князями з прадавніх часів. Чистої води вигадка! Тривала звичайна боротьба за чужий шматок землі, за чужий хліб, за чуже багатство й майно. Московія в цьому, як ми бачимо, вела перед, застосовуючи вкрай брудні й принизливі прийоми.

Отож Василь, син Димитрія, як подяку за ярлик на московське князювання повіз великі дари в Золоту Орду: «Незабаром Великий Князь відправився до Хана… Він був прийнятий в Орді з дивовижною ласкою… Здавалося, що не данник, а друг і союзник відвідав Хана. Затвердивши Нижньогородську область за Князем Борисом Городецьким, Тохтамиш, згідно з думками Вельмож своїх, не засумнівався визнати Василя спадкоємним її Государем» [1, том V, с. 70–71].

Суть писання М. М. Карамзіна полягала в тому, що йому необхідно хоч якось прикрасити приниження Московського князя, який на колінах і в ярмі стояв перед Тохтамишем. Тому й з'являються з-під його пера такі «перли російського славослів'я»: «був прийнятий в Орді з дивовижною ласкою», «визнати Василя спадкоємним її Государем» та інші фантазії «великоросійських історичних документів».

Хочу нагадати — хан Золотої Орди давав кожному конкретному князеві ярлик на певне князювання. Йому не потрібен був додатковий «государ» серед васалів. Він сам був Государем! Вигадки М. М. Карамзіна чи інших російських істориків про історичну перевагу Московського князівства перед Тверським, Рязанським та іншими — звичайнісінький вимисел. У XV столітті поруч із великим Московським князівством існувало щонайменше чотири великих князівства, які жодним чином не підкорялися Москві. Ось вони: Рязанське, Ростовське, Ярославське, Тверське, не враховуючи республік Новгорода, Пскова і

В'ятки. Не варто плутати князя-Чингісида з його князівством. І навіть через сто років, уже в XVI столітті, ситуація не змінилася одразу.

Послухаймо професора В. О. Ключевського: «Однак ні Іван III (жив у 1440–1505 роках. — В. Б.), ні його старший син Василь (1479–1533 роки. — В. Б.) не були єдиними володарями Московського князівства, а ділили володіння ним із найближчими родичами, удільними московськими князями, і влада великого князя не розрослася ще настільки, щоб перетворити цих удільних володарів у звичайних підданих московського государя. Великий князь наразі стояв над удільними не обсягом влади, а лише кількістю сили, просторами володінь і сумою доходів» [6, с. 179–180].

Себто кількістю грошей, які давав його князівський престол. Тому за збором данини князь стежив пильно. Почитайте, як князь Василь збирав ханську данину: «Посол Великокняжий повідомив Новгородцям, що вони, з 1386 року платячи Донському (чуєте, як хитро пише «великорос»: не Димитрій, а Донський. Він вбиває нам у свідомість: мовляв, уже в ті роки Димитрій був Донським. Міф подається як правда. — В. Б.) народну данину, зобов'язані платити і синові його… Полки Московські, Коломенські, Звенигородські, Дмитровські… взяли Торжок і чимало бранців із-під Новгорода, куди сільські жителі з маєтком, з дітьми тікали від меча й неволі (московського меча і московської неволі. — В. Б.). Уже рать Московська, вчинивши помсту, повернулася… Привели сімдесят людей. Народ зібрався на площі, був свідком видовища жахливого. Засуджені на смерть, ці злочинці (лише не підкорилися Москві, відмовилися платити данину! — В. Б.) спливали кров'ю в муках, їм повільно відтинали руки, ноги і повторювали, що так гинуть вороги Государя Московського!» [1, том V, с. 73–74 |.

Москва збирала данину з величезною жорстокістю. Там була не лише данина Золотій Орді, а й власний московський шмат. А за власний шмат вони готові були кожного розтерзати, знищити, як і нині. Істина жорстока, видима неозброєним оком, лише, як завжди, прикрашена московитом.

М. М. Карамзін перестав би бути придворним істориком, якби не прибрехав де-небудь у своєму «писанні». Адже Димитрія Донським назвуть через 200 років, проте Карамзін, як скалку в око, впихає у свідомість читача: «данину платили з 1386 року Донському». Навіть не Золотій Орді, а Донському! Тож ханський лакей раптом після цієї «писанини» — наче диво?! — став государем. Такими прийомами фальсифікувалася російська історія. Після такого «писання» вона ставала «величною і прекрасною». Але то звичайний прийом московської еліти — видавати бажане за дійсне. Мовляв, уже в 1386 році Димитрій звався Донським і особисто мав данину