Країна Моксель, або Московія. Книга 1 - Володимир Броніславович Бєлінський
Навіть М. М. Карамзін у своїй «оді» Московії змушений був ці речі визнавати.
Погляньмо:
«… він (Мамай. — В. Б.) довго гаявся, набираючи військо з Татар, Половців, Хазарських Турків, Черкесів, Ясів, Буртанів або Жидів Кавказьких, Вірменів і самих Кримських Генуезців…» [1, том V, с. 36].
Цікаве також кількісне співвідношення військ Мамая і Димитрія Донського. Тут теж обману достатньо. Російські «писаки історії» XVIII століття не поскупилися і «застовпили» за московським князем Димитрієм та Мамаєм раті зі 150 тисяч осіб. Як кажуть, брехати — то вже брехати! Згідно з версією російських істориків і так званих літописних зводів, військо Димитрія Донського складалося з двох частин: одна вийшла з Московського Кремля, а друга, литовська частина війська, приєдналася до першої в Коломні.
Послухаймо М. М. Карамзіна:
«… полки із розгорнутими прапорами… йшли із Кремля у ворота Флоровські, Нікольські й Костянтино-Єленінські, і проводжало їх Духовенство з хрестами та чудотворними іконами… У Коломні з'єдналися з Димитрієм вірні йому сини Ольгердові Андрій і Димитрій на чолі сильної дружини Полоцької та Брянської» [1, том V, с. 38].
Оце й усе військо Димитрія Донського. Тут хвалебної брехні підмішувати не варто. Однак якщо навіть уявити, що на території старого Московського Кремля піших та вершників зібралося 10–15 тисяч осіб разом з обозом, то будь-яка людина розуміє, що більше там вміститися не могло. Та й тоді вся територія Кремля була б забита людьми, як бочка оселедцями.
Навіть цифра 15 тисяч вершників і піших є завищеною. А дружини Полоцька й Брянська разом не перевершували Московську, інакше мова мусила б бути про подолання Мамая не московськими військами, а про перемогу литовських князів. Сподіваюся — це очевидно.
Отже, під рукою Московського князя Димитрія було не більш як 20–25 тисяч вояків. Це підтверджується і непрямими джерелами.
За даними М. М. Карамзіна, Куликовська битва тривала не більше 3–4 годин:
— о 6-й ранку війська побачили одні одних, після чого відбувся двобій Пересвіта з Челубеєм, де вся процедура, аж до виносу тіл загиблих, зайняла не менше З0 — 40 хвилин;
— о 9-й ударив «засадний полк», побачивши який, війська Мамая «не могли протистояти новому строю війська свіжого, бадьорого» і втекли.
Ото й уся Куликовська битва.
Російські історики протягом тривалого часу мінімізовували «доважок брехні» про кількісний склад військ Батия. Спочатку наполягали на тому, що татаро-монголів прийшло 300 тисяч, але, після тривалих суперечок, зі скреготом зубів зійшлися на 30-ти тисячах.
Нині час прояснити чергову брехню російської історії — брехню про «Куликовську битву» і кількісний склад її учасників.
Очевидно — битва 300 тисяч воїнів на невеликому Куликовому полі не могла закінчитися протягом трьох годин.
Є ще один наочний приклад, який спростовує брехню про чисельність війська Димитрія на Куликовому полі.
Пропоную для порівняння згадати про Бородінський бій, де чисельність військ зафіксована з певною точністю. Тут російським історикам брехати не дозволили французькі історики.
Отож, «(російська армія в Бородінському бою налічувала) 132 тисячі осіб і 624 гармати, (а французька) — 135 тисяч осіб і 587 гармат»… «Бій почався близько 5 години ЗО хвилин ранку 26 серпня… (і лише) затемна Наполеон відвів війська на вихідні позиції» [9, том 3, с. 578–579].
На Бородінському полі, де з кожного боку було задіяно менше військ, ніж на Куликовому, бій тривав від ранку до пізнього вечора. І не закінчився.
Французька армія в Бородінському бою втратила 30 тисяч осіб (за французькими даними), російська армія втратила 44 тисячі осіб (російські дані). Причому ми не повинні забувати, що із застосуванням артилерії різко збільшуються втрати в живій силі. Але навіть з урахуванням цього фактора, втрати у військах становили 30 % від їхнього складу.
А «байкарі історії» майже дві сотні років намагаються всіх переконати, — до речі, себе теж, — що за допомогою меча, шаблі, сокири, піки можна за 3 години на маленькому, обмеженому з усіх боків лісом і ріками Куликовому полі знищити опорну армію зі 150 тисяч осіб. До того ж — у військовій збруї (шолом, кольчуга, щит тощо).
Отож писання про Куликовську битву розраховане на обивателя, який прагнув почути подібне. Час змінився, і «грамофон з облудними піснями» необхідно замінити на щось сучасне.
Більшовицькі російські історики спробували, в межах дозволеного, поправити М. М. Карамзіна та інших дореволюційних «байкарів історії». У Великій Радянській Енциклопедії (третє видання, том 13, с. 587) написано більш обережно: «Зібране в цих пунктах (Москва й Коломна. — В. Б.) російське) військо чисельністю до 100–150 тис. осіб». Мовляв, точно невідомо. Така історія з Куликовим полем.
Не подаватиму виписки з панегірика про Куликовську битву. Це була лише міжусобна сутичка всередині єдиної держави — Золотої Орди. Московський князь Димитрій, якого не підтримав жоден незалежний від нього князь, виступив за збереження існуючих династичних порядків у Золотій Орді та своїх особистих привілеїв. Димитрій бився за власні привілеї, даровані його роду ханом Батиєм. Ось чим насправді була Куликовська битва 1380 року.
«Звичайно, стосунки росіян (московитів. — В. Б.) і тюрків у XIII–XVI ст. були не безхмарні, але в епоху феодальної роздробленості це неминуче. Хіба менше шкоди завдавали усобиці між князями, наприклад… Москви із Твер'ю, або набіги степових племен, приміром, ногаїв і ординських татар? Однак це були негаразди всередині єдиної системи, єдиної культури, єдиної країни. (Сказано чудово. Москва була частиною — улусом єдиної татарської Імперії, єдиної великої культури Азії. — В. Б.). Бо якби було інакше, хіба змогли б російські (московські. — В. Б.) мандрівники з незначними силами пройти крізь величезний Сибір і Далекий Схід» [18, с. 352–353].
Такими словами підтвердив наші думки професор-євразієць Л. М. Іумільов. Однак хочу звернути увагу на ще один епізод із князювання Димитрія до Куликовської битви.
Ось про що розповідають литовські та європейські літописи:
«Ольгерд (великий Литовський князь. — В. Б.) негайно виступив із військом у середині Великого посту і повів із собою Послів Димитрієвих до Можайска; там відпустив їх і, давши їм запалений ґніт, сказав: «Відвезіть його вашому Князеві. Йому не потрібно шукати мене у Вільні, я буду в Москві з червоним
