До зір крізь терня, або хочу бути редактором - Святослав Караванський

кого. Думаючи по-російськи цей викладач автоматично переносить керування російського дієслова подражать (кому) на українське слово наслідувати, яке логічно ставить після себе питання кого. Правильно ж по-українськи треба сказати “…деякі в’язні… наслідували есесівців…” ОПАНОВУВАТИ чим чи ОПАНОВУВАТИ що!

А це пише не хто, а редактор журналу: “…дівчина уперто опановувала науками…”. Той самий феномен. У попередньому абзаці викладач заробляв на українській мові, тут теж головна мета – заробіток, тільки на цей раз на ниві журналістики. Російське слово овладевать, яке має свого українського близнюка-кальку оволодівати, ставить після себе питання ким/чим. Наше ж некальковане слово опановувати ставить після себе питання кого/що:

“…І пустиню (що) опанують Веселії села” (Т. Шевченко).

Той же хто думає по-російськи, а тоді береться писати “по-украінскі”, не опанувавши як слід нашої мови, переносить керування іменниками російського слова овладевать на українське слово опановувати. Відбувається таке миле серцю русифікаторів “злиття” мов, а на ділі лінгвоцид однієї мови і розширення сфери панування з боку другої. Наведену ж на початку абзацу цитату по-нашому слід віддати так: “…дівчина уперто опановувала науки…”.

ЗРАДЖУВАТИ кому чи ЗРАДЖУВАТИ кого!

Сьогодні можна дістати “удар у спину” там, де й не подумаєш. Пише зрілий письменник та ще й галичанин!: “…татари зрадили Хмельницькому (кому)…”. (Не думаю, що в сучасній літературній газеті це може бути правка мовного редактора).

Дієслову зраджувати в українській мові споконвіку властиво ставити після себе питання кого?. У найстародавніших записах народніх пісень, в українських думах ХVІ-ХVІІІ ст. і до XX століття існувало тільки таке керування. Брак української освіти породив у середовищі інтелігенції відхилення від норми під впливом керуваня російського слова изменять (кому). Це були поодинокі відхилення. Наприклад, у пісні, поширеній в УССР:

Ми стали волі на сторожі, Ми їй (кому) не зрадимо ніде…

Вороги нашої мови ухопилися за цей шанс “зближення мов” і у словниках стали з’являтися приклади саме такого керування іменниками дієслова зраджувати, зафіксовані у “творах” “украінскіх пісатєлєй”. Піонером такого вжитку був зокрема О. Полторацький, письменник, який у студентські роки, як свідчить Докія Гуменна, виявляв цілковите презирство до української мови, а тоді раптом став “украінскім пісатєлєм”. У останні десятиліття існування СССР, цей вжиток став ширитися, а у вільній Україні це нікого не обходить і лінгвоцидна практика, започаткована ворогами України, триває і набуває розмаху Тут на допомогу редакторам мають стати президенти, прем’єри, міністри. На жаль, не стають.

50а. ТРИМАЙМО ВІЖКИ У СВОЇХ РУКАХ (продовження)
ПОСТАЧАТИ кого чим чи ПОСТАЧАТИ кому чого/що?

Слово постачати походить від мало вживаного тепер слова стачити, синоніму слова вистачати: “нам (кому) не стачить сил (чого)”. Слово стачити, як і вистачити, ставить після себе два питання: кому? і чого/що? Цілком логічно, що й похідним від стачити словам настачити, настачати, достачити, достачати, постачити, постачати властива та сама модель керування іменниками:

“Матері (кому) буду усього постачати чого забажа (чого)” (Квітка-Основ’яненко);

“Приятель мій постачав мені (кому) книжки (що)…” (М. Коцюбинський).

Так було до появи СССР. А вже “украінскіє пісателі” запозичили модель керування слову постачати у російського слова снабжать кого чем. В умовах двомовности і добре підкуті письменники давали маху:

“Ферма… постачала… госпіталь (кого) молоком… (чим)” (О. Гончар).

Коли дає маху письменник, який перший з числа українських літераторів вийшов з КПСС, то що вже говорити про професорів, докторів наук, академіків. Ті вперто постачають нас (кого) “украінской мовой” (чим).

СМІЯТИСЯ НАД кимчи СМІЯТИСЯ З кого?

Ще одне споконвічне українське керування під загрозою стати жертвою “імпернаціоналізму”.

У цілій низці слів українські дієслова закріпили після себе прийменника “З”: сміятися з кого, глузувати з кого, кепкувати з кого, знущатися з кого, глумитися з кого, дивуватися з чого (Грінченко). Це одна з характерних рис нашої мови. А що ми бачимо і чуємо сьогодні? Під добротворчим впливом “злиття мов” ця характерна риса в устах знавців “украінской мови” почала зникати. Лихо в тому, що згаданим знавцям волею антинароднього соловецького режиму доручено викладання української мови у школах, і слідом за “знавцями” зникають українські риси і з мови молодшого покоління. Пише член НСПУ: “І вже в душі сміявся над недавньою скрутою”. І це у творі про XVIII століття та ще й на Заході України. У цьому ж творі подибую і такі кавалки: 1. “Гуцули над тим і досі кепкують”, 2. “Хтось там з янголів вирішив познущатися над нами”.

Найстрашніше те, що й редактор або редактори не добачили тут не якої, а чисто граматичної помилки. Камо грядеши, Україно?