Теологічно-політичний трактат - Бенедикт Барух Спіноза

й ми хочемо тут [довести]. «А що ми, — говорить він, — пізнали його, пізнаємо це з того, коли заповідей його додержуємо. Хто говорить: “Пізнав я його”, але не додержує його заповідей, той неправдомовець, і немає в нім правди». А з цього знову випливає, що антихристи — насправді ті, хто переслідує чесних мужів і тих, які люблять справедливість, за те, що ті не згодні з ними і не захищають з ними тих же догматів віри. Адже ми знаємо, що, хто любить справедливість і любов, ті через це одне є вірні, а хто переслідує вірних, той антихрист. Нарешті, із викладеного випливає, що віра вимагає не так істинних, як благочесних догматів, тобто таких, які спонукають душу до послуху, нехай навіть між ними вельми багато таких, які не мають ані тіні істини, — тільки б той, хто їх приймає, не знав, що вони брехливі. Інакше він неодмінно вчинив би спротив. Адже яким чином могло б трапитися, аби той, хто прагне любити справедливість і догоджати Богові, вшанував божественним те, про що він знає, що воно чуже божественній природі?

Але люди через простоту душевну можуть помилятися, і Письмо, як ми показали, засуджує не незнання, а тільки впертість. Це навіть із необхідністю випливає з одного визначення віри, всі елементи якої повинні виводитися з універсального, вказаного тут фундаменту і єдиної мети всього Письма, якщо тільки ми не бажаємо домішувати до нього наших міркувань. Але дане нами визначення виразно вимагає не справжніх догматів, а лише таких, які необхідні для послуху, тобто таких, які здатні зміцнити душу в любові до ближнього. Адже тільки у стосунку до неї кожний перебуває (говорячи за Йоаном) у Богові і Бог у кожному.

А відтак, оскільки віра кожного повинна вважатися благочесною тільки стосовно послуху чи впертості, а не стосовно істини чи брехні, і оскільки ніхто не має сумніву щодо того, що звичайний людський характер дуже різноманітний і не всі приходять у всьому до однакових висновків, а думки різним чином спрямовують людей, — то те, що одного схиляє до побожності, те іншого спонукає до сміху та презирства. Звідси випливає, що ніякі догмати, стосовно яких поміж чесними людьми може існувати суперечка, не стосуються католицької віри. [Догмати-бо] за природою такі, що стосовно однієї людини можуть бути благочесні, а стосовно іншої нечестиві, оскільки про них треба судити тільки на підставі справ. А відтак до загальної віри відносяться тільки ті догмати, яким притаманний безумовно послух Богові і без знання яких послух рішуче неможливий. Про решту ж кожний повинен думати так, як він визнає для себе кращим, щоб зміцнитися в любові до справедливості, тому що кожний себе самого краще знає. І таким чином, я думаю, не залишається жодного приводу для суперечок у церкві.

Тепер я не побоюся перелічити догмати універсальної віри (fides universalis), чи основну мету всього Письма. Все (як це вельми очевидно випливає з показаного в цих двох розділах) повинно зводитися ось до чого: що є верховна істота (Ens supremum), яка любить справедливість і любов; її всі зобов’язані слухатися, щоб бути порятованими; мають ставитись до неї з пошаною, шанувати справедливість і любов до ближнього. А звідси легко визначаються і всі догмати, яких, відтак, небагато: 1) що існує Бог, тобто верховна істота, найвищою мірою справедлива й милостива, чи зразок істинного життя. Адже хто не знає чи не вірить, що він існує, той не може його слухатися і визнавати його суддею; 2) що він єдиний (unicum); бо ніхто не може сумніватися, що це також потрібне для вельми великого пошанування, подиву й любові до Бога. Бо пошанування, подив і любов походять тільки з переваги одного над рештою; 3) що він усюди присутній, або що все для нього відкрите; якби люди думали, що якісь речі від нього приховані, чи не знали б, що він усе бачить, то виявляли б сумнів щодо рівномірності його справедливості, з якою він усім керує, а то й не знали б про неї; 4) що він має верховне право і панування над усім і все робить не за примусом права, але за абсолютним благоволінням і з особливої ласки; адже всі безумовно зобов’язані його слухатися, сам же він — нікого; 5) що пошанування Бога і послух йому полягають лише у справедливості й благості чи любові до ближнього; 6) що тільки всі ті порятовані, хто слухається Бога, провадячи цей спосіб життя; решта ж, які живуть, дослухаючись лише до чуттєвих насолод, є такими, що згинули; якби люди не вірили твердо в це, то не було б жодної підстави, чому вони з більшою охотою коряться Богові, аніж чуттєвим насолодам; 7) нарешті, що Бог вибачає гріхи тим, хто кається. Адже нема нікого, хто б не грішив.

Таким чином, коли цього не визнавати, то можна впасти у відчай щодо свого спасіння і втратити всі підстави вірити, що Бог милосердний. Але хто твердо вірить у це, а саме: що Бог з милосердя і благодаті (з якими він усім править) вибачає гріхи людям, — і хто з цієї причини більше запалюється любов’ю до Бога, той справді знає Христа за духом, і Христос є в ньому. І ніхто не може не бачити, що все це вельми необхідно знати для того, щоб [усі] люди, без жодного винятку, могли слухатися Бога за приписом Закону, вище поясненого. Бо зі скасуванням якихось із цих догматів припиняється й послух. Але що таке Бог, чи зразок справжнього життя, чи є він вогонь, дух, світло, думка тощо? Стосовно віри це неістотне, зарівно як і те, на якій підставі він є зразком справжнього життя, — чи тому саме, що він має дух справедливий і милосердний, чи тому, що всі речі існують і діють через нього; а отже, і ми через нього розуміємо й через нього бачимо те, що істинне, справедливе і добре. Що б не твердили про це окремі люди, — все однаково. Потім, не має ніякого значення стосовно віри, якщо хто думає, що Бог всюдисутній за сутністю чи за могутністю; що він править речами вільно чи з необхідності природи; що він приписує закони як правитель чи навчає їх як вічних істин; що людина слухається Бога внаслідок свободи волі чи внаслідок необхідності божественного рішення; і що, нарешті, нагорода добрим і покара злим природна чи надприродна.

Як кожний розуміє ці та їм подібні питання, анітрохи, кажу, не важливо стосовно віри, аби лише тільки він нічого не висував із них з тією метою, щоб дати собі більшу свободу грішити або щоб стати менш слухняним Богові. Більше того, всякий, як ми вже говорили вище, зобов’язаний пристосовувати ці догмати віри до свого розуміння і тлумачити їх собі таким чином, щоб легше міг прийняти їх без якоїсь нерішучості, не порушуючи гармонії душі, а отже, так, щоб він слухався Бога за повної душевної гармонії. Бо, як ми вже згадували, подібно до того як колись віра була відкрита й записана згідно з розумінням і міркуваннями пророків і народу того часу, так і тепер кожний зобов’язаний пристосовувати її до своїх