Теологічно-політичний трактат - Бенедикт Барух Спіноза

проповідується про якийсь предмет, який не є сам Бог, означає, власне, той божественний Закон, про який ми говорили в розділі 4-му, тобто релігію, спільну всьому людському родові, чи загальну. Дивись про це у Ісаї (1:10 і далі), де він учить істинного способу життя, який полягає, звичайно, не в церемоніях, а в любові і в праведному дусі, і такий спосіб життя він називає Законом і словом Божим. Потім воно в переносному значенні (metaphorice) означає самий порядок природи і долю (fatum) (тому що це справді залежить од вічного рішення божественної природи і випливає з нього), і особливо те, що в цьому порядку пророки передбачили, тому що вони сприймали майбутні події не через природні причини, а як зволення і рішення Бога. Потім воно застосовується також для позначення всякого наказу кожного пророка, оскільки він сприйняв його завдяки особливій своїй силі чи пророчому дару, а не через силу загального природного світла, і це головним чином тому, що пророки справді зазвичай представляли Бога ніби законодавцем, як ми це показали в розділі 4.

Отож Письмо називається словом Божим з трьох причин, а саме: тому, що воно вчить правдивої релігії, вічним джерелом якої є Бог. А ще тому, що пророкування про майбутні події воно викладає як рішення Божі. І, нарешті, тому, що ті, хто насправді були його авторами, здебільшого вчили, керуючись не загальним природним світлом, а якимось їм самим властивим, і вводили Бога, який проголошує ці слова. І хоча, крім цього, в Письмі міститься багато чисто історичного матеріалу, який розуміється за допомогою природного світла, однак воно одержує назву від вищого (a potiore). І ми легко розуміємо звідси, в якому значенні можна розглядати Бога як автора Біблії, саме з причини істинної релігії, яка в ній викладається, а не тому, що він хотів повідомити людям певне число книг. Далі, звідси ми можемо також довідатися, чому Біблія розподіляється на книги Старого й Нового Заповіту. Це, звичайно, тому, що до пришестя Христа пророки зазвичай проповідували релігію як вітчизняний Закон і як наслідок договору, укладеного в часи Мойсея. Після пришестя Христа апостоли проповідували її всім як загальний Закон і як наслідок тільки страждань Христа, а не для того, щоб книги розрізнялися вченням; не для того, щоб вони були написані як свідчення (syngrapha) договору; і не для того, зрештою, щоб загальна релігія (religio catholica), яка найбільш природна, була новою, якщо не брати до уваги людей, які не знали її. «Воно в світі було, — говорить євангеліст Іван (1:10), — але світ не пізнав його».

Отже, якби у нас було менше книг як Старого, так і Нового Заповіту, ми все ж таки не були б позбавлені слова Божого (під яким, власне, розуміється, як ми вже говорили, правдива релігія). Так само, як ми не думаємо, що позбавлені його тепер, хоч і не маємо багатьох інших вельми важливих творів, як то книги Закону (яку побожно зберігали як оригінал Заповіту в храмі). А крім того, книги про війни, літописи і багато чого ще, з яких були запозичені й зібрані книги, які є в нас у Старому Заповіті.

І це потверджується, крім того, багатьма підставами. 1) Тому що книги того і другого Заповіту були написані не за нарочитим наказом в один і той самий час для всіх віків, але випадково, для деяких людей (і до того ж дивлячись на те, як цього вимагали час і їхній спеціальний зміст), як переконливо засвідчують пророки (які закликали для напучення безбожників свого часу), а також і послання апостолів. 2) Тому що одна справа зрозуміти Письмо і думки пророків, а інша — думку Бога (mens Dei), тобто саму істину речі (veritas rei), як це випливає з показаного нами в розділі 2-му про пророків. У розділі 6-му ми показали, що це має місце також в історичних оповідях про чудеса. Але про місця, де мовиться про істинні релігію і правдиве доброчинство, цього не можна сказати. 3) Тому що книги Старого Заповіту були вибрані з багатьох і, нарешті, були зібрані та схвалені собором фарисеїв, як ми показали в розділі 10-му. Книги ж Нового Заповіту також були прийняті в канон за рішенням деяких соборів. І за їх же рішеннями багато інших книг, які багато хто вважав за священні, були відкинуті як неправдиві. Але члени цих соборів (як фарисейського, так і християнського) були не з пророків, а тільки із вчителів та знавців. І, однак, із необхідністю слід визнати, що вони в цьому виборі взяли за норму слово Боже. А відтак, перш ніж схвалити всі книги, вони неодмінно повинні були мати поняття про слово Боже. 4) Тому що апостоли писали не як пророки, але як учителі (як ми в попередньому розділі сказали) і обрали той шлях до навчання, який вони вважали найлегшим для учнів, що їх вони бажали тоді навчити. Із цього випливає, що в «Посланнях» (про що в кінці попереднього розділу ми й зробили висновок) міститься багато такого, без чого ми тепер стосовно релігії можемо обійтися. 5) Нарешті, тому що в Новому Заповіті є чотири євангелісти. Хто повірив би, що історію про Христа Бог захотів розповісти і письмово повідомити людям чотириразово? І хоча в одного євангеліста є дещо, чого нема в іншого, і один часто допомагає розуміти іншого, однак звідси не слід робити висновок, що все, що розповідається в цих чотирьох євангелістів, необхідно було знати, і що Бог обрав їх писати з метою кращого розуміння історії про Христа. Бо кожний проповідував своє Євангеліє в певному місці, і кожний записав те, що проповідував, і до того ж безхитрісно, з метою переконливо розповісти про Христа, а не з метою пояснення інших євангелістів. Якщо тепер завдяки їхньому взаємному зіставленню вони інколи легше й краще розуміються, то це відбувається випадково і тільки в небагатьох місцях. Якби ці місця й були невідомі, історія, проте, була б однаково зрозуміла, і люди були б не менше блаженні.

Цим ми показали, що Письмо тільки стосовно релігії чи стосовно універсального божественного Закону називається, власне, словом Божим. Тепер залишається показати, що воно у власному значенні цього слова не містить помилок, спотворень і недомовок. Але я називаю тут помилкою, спотворенням і недомовкою те, що написано і сконструйовано настільки неправильно, що знайти сенс мови на підставі практики мови чи вивести цей сенс тільки з Письма неможливо. Бо я не хочу стверджувати, що Письмо, оскільки воно містить бо­жественний Закон, завжди зберігало одні й ті ж значки над літерами, одні й ті ж літери і, нарешті, одні й ті ж слова (доводити це я лишаю масоретам і тим, хто забобонно шанує літеру). Але я стверджую тільки те, що сенс, стосовно якого лише й може бути названа якась мова божественною, дійшов до нас неспотвореним, хоча б ми й гадали, що слова, якими він первісно був виражений, часто зазнавали змін. Бо це, як ми сказали, аж ніяк не применшує божественності Письма.

Розділ XIII. Показується, що письмо вчить лише найпростішого і, крім послуху, нічого іншого, і стосовно божественної природи воно вчить тільки того, що люди можуть наслідувати відомим способом життя

У другому розділі цього трактату ми