Теологічно-політичний трактат - Бенедикт Барух Спіноза

Нарешті, для того щоб релігію, яку раніше потверджували знаменнями, пристосовувати до звичного розуміння людей, так щоб кожний легко приймав її серцем, апостоли не потребували надприродного світла. Не потребували вони його також і для того, щоб напучувати людей. Мета «Послань» у цьому й полягає, а саме: в навчанні й напученні людей тим шляхом, який кожен із апостолів вважав найкращим для утвердження їх у вірі. І тут слід зауважити те, що ми говорили трохи раніше, а саме: що апостоли не тільки одержали силу для проповідування історії Христа як пророки, тобто потверджуючи його знаменнями, але, крім того, дістали і владу вчити й напучувати тим шляхом, який кожен вважав найкращим. На цей подвійний дар Павло в «II посланні до Тимофія» (1:11) прозоро вказує такими словами: «Я був настановлений за проповідника, апостола й учителя». І в «І посланні» до нього ж (2:7): «Я поставлений був за проповідника та за апостола, — правду кажу, не обманюю, — за вчителя поганів у вірі та в правді». Цим, кажу, він чітко показує покликання того й іншого, тобто апостольства й учительства. А про владу напучувати кого і коли б він не захотів, Павло в «Посланні до Филимона», вірш 8, говорить таким чином: «Хоч я маю велику відвагу в Христі подавати накази тобі про потрібне» і далі. Тут слід відзначити, що коли те, що треба було наказати Филимонові, Павло одержав від Бога як пророк і як пророк повинен був наказувати, тоді йому аж ніяк не можна було б міняти наказ на прохання. Тому обов’язково треба розуміти, що він49 говорить про свободу напучення, якою він володів як учитель, а не як пророк.

Однак, якщо ми не хочемо вдаватися по допомогу до розуму, який точно вчить, що той, хто має владу навчати, має також владу обирати спосіб, який він хоче, то зі сказаного ще недостатньо чітко випливає, що апостоли могли обирати спосіб навчання, який кожному уявлявся найкращим, але випливає тільки, що вони з обов’язку апостольства були не тільки пророками, але й учителями. Але краще буде довести всю справу тільки на основі Письма. Адже з нього ясно видно, що кожний з апостолів обирав окремий спосіб, а саме — з таких слів Павла в «Посланні до римлян» (15:20): «Пильнував я звіщати Євангеліє не там, де Христове Ім’я було знане, щоб не будувати на основі чужій». Звичайно, якщо у всіх був один і той самий спосіб навчання і всі творили християнську релігію на одній і тій же основі, то Павло жодним чином не міг називати основи іншого апостола чужими, тому що вони у нього були ті ж самі. Але оскільки він називає їх чужими, то з необхідністю слід зробити висновок, що кожний зводив релігію на різній основі, і з апостолами в їх учительській діяльності трапилося те саме, що буває і з іншими вчителями, які мають свій, особливий метод навчання: вони завжди сильніше бажають вчити тих, які зовсім неосвічені і які мов і наук, навіть математичних, щодо істинності яких ніхто не має сумніву, ні в кого іншого не починали вчитися.

Потім, якщо ми проглянемо з деякою увагою самі «Послання», то побачимо, що апостоли в самій релігії, звичайно, згідні, в основах же її вельми розходяться. Бо Павло, бажаючи утвердити людей у вірі й показати їм, що спасіння залежить тільки від ласки Бога, вчив, що ніхто не може величатися ділами, але тільки вірою, і що ніхто ділами не виправдається («Послання до римлян», 3:27, 28), і далі він наводить усе славетне вчення про визначення наперед (praedestinatio). Яків же в своєму «Посланні», навпаки, вчить, що людина виправдовується ділами, а не вірою тільки (його «Послання», 2:24), і, пропустивши всі ті розмірковування Павла, викладає все вчення релігії дуже коротко. Нарешті, безумовно, від того, що апостоли створювали релігію на різних основах, відбулися численні суперечки і єресі, які вже від часів апостольських неперервно роздирали церкву і, звичайно, будуть вічно її роздирати, доки, нарешті, релігія колись не відокремиться від філософських умовиводів і не зведеться до дуже небагатьох і найпростіших догм, що їх Христос навчив своїх учнів. Для апостолів це було неможливо, тому що Євангеліє не відоме було людям. І тому, щоб новизна його вчення не дуже вражала їхній слух, вони пристосовували його, наскільки це було можливо, до духу людей свого часу («І послання до коринтян», 9:19, 20 і далі) і будували вчення на основах найвідоміших і прийнятних у тодішні часи. А тому ніхто з апостолів не філософував більше за Павла, який був покликаний для проповідування поганам. Інші ж, які проповідували юдеям, тобто людям, які зневажали філософію, також підлаштовувалися до їхнього характеру (дивись про це «Послання до галатів», 2:11 і далі) і вчили релігії, позбавленої філософських умовиводів. Щасливим же воістину був би тепер наш вік, якби ми бачили її [філософію] вільною і від усяких забобонів.

Розділ XII. Про правдиве свідчення божественного закону; і на якій підставі письмо називається святим; і на якій підставі — словом Божим; нарешті, показується, що воно (оскільки містить слово Боже) дійшло до нас неушкодженим

Ті, хто приймає Біблію такою, якою вона є, за Письмо Боже, послане людям з неба, без сумніву, кричатимуть, що я вчинив гріх проти Святого Духа, а саме: твердячи, що це слово Боже містить помилки, пропуски, підробки і не узгоджується само з собою, і що ми маємо тільки уривки з нього, і, нарешті, що оригінал договору Божого, укладеного з юдеями, загинув. Але якби вони захотіли обміркувати сам предмет, то, я не маю сумніву, вони враз перестали б кричати. Бо як сам розум, так і висловлювання пророків і апостолів чітко говорять, що вічне слово, і договір Бога, і правдива релігія божественно накреслені в серцях людей, тобто в людській душі, і що вони є правдивим свідченням Божим, яке Бог скріпив своєю печаткою, тобто ідеєю про себе, як відображенням своєї божественності. Письмово, у вигляді Закону, релігія була передана першим юдеям саме тому, що вони в той час вважалися ніби дітьми. Але пізніше Мойсей («Повторення Закону», 30:6) і Єремія (31:33) звістували їм, що настане час, коли Бог напише свій Закон у їхніх серцях. Тому тільки юдеям, і особливо садукеям, личило колись стояти за Закон, написаний на скрижалях, але аж ніяк не тим, у кого він написаний в душі.

Отже, хто побажає заглибитися в це, той не знайде у вищесказаному нічого, що суперечило б слову Божому, або правдивій релігії і вірі, чи що могло б їх послабити, але навпаки, знайде, що ми її підкріплюємо, як ми це й показали в кінці десятого розділу. І якби це було не так, то я вирішив би зовсім змовчати про це, навіть охоче припустив би, аби уникнути всіляких труднощів, що в Письмі приховані найглибші таємниці. Але оскільки звідси виникли нестерпні забобони та інші вельми згубні прикрощі, про які я говорив у вступі до сьомого розділу, то я вважаю, що їх не можна залишати без уваги, особливо тому, що релігія не потребує жодних забобонних прикрас, а навпаки, вона позбувається свого блиску, коли прикрашається подібними вигадками. Але,