Теологічно-політичний трактат - Бенедикт Барух Спіноза
Отже, помилка тут або в підсумку, або в окремих сумах. Але треба думати, що загальна сума, здається, зазначена правильно, тому що її, без сумніву, кожний утримував у пам’яті, як річ вікопомну, окремі ж суми не те. Вочевидь, якби помилка закралася в загальну суму, то вона враз була б помітна кожному і легко була б виправлена. І це повністю потверджується тим, що у Неємії в главі 7-й, де переписана ця глава з Ездри (звана родослівним переписом), як про це прямо мовиться у вірші 5-му тієї самої глави Неємії, загальна сума цілком узгоджується із [загальною] сумою «Книги Ездри». Окремі ж суми вельми відрізняються: деякі виявляються більшими, а деякі меншими, ніж у Ездри, а всі разом складають 31 089). Тому немає сумніву, що більше помилок закралося в окремі суми як «Книги Ездри», так і «Книги Неємії». Коментатори ж, які прагнуть узгодити ці очевидні суперечності, вигадують, виходячи з сили свого розуму, все, що тільки можуть, а тим часом саме вони своїм схилянням перед літерами і словами Письма роблять (як уже вище ми нагадували) не що інше, як виставляють писарів Біблії на ганьбу, внаслідок чого вони здаються такими, що не вміють ні говорити, ні викладати по порядку того, що їм належало сказати. Більше того, вони нічого іншого не роблять, як тільки цілком затемнюють ясність Письма, бо якби всюди було дозволено тлумачити Письмо в їхній спосіб, то, звичайно, не було б жодного речення, в істинному сенсі якого ми могли б не сумніватися.
Але нема чого зупинятися на цьому. Я переконаний, що якби якийсь історик захотів наслідувати все те, що самі коментатори благочесно припускають стосовно писарів Біблії, то вони висміяли б його на різний лад. І якщо вони вважають лихословом того, хто говорить, що Письмо в деяких місцях містить помилки, то питається: яким іменем я назву тоді їх самих — тих, хто приплітає до Письма все що завгодно; хто до того принижує істориків священних книг, що про них думають як про людей, які без пуття базікають і все плутають; хто, нарешті, заперечує чіткий і очевидний зміст Письма? Адже що в Письмі очевидніше від того, що Ездра зі співробітниками брав по частинах у родовідному переписі, написаному в главі 2-й книги, названої його ім’ям, число всіх тих, які вирушили до Єрусалима, оскільки в окремих сумах повідомляється число не тільки тих, які могли вказати свою генеалогію, але й тих, які не могли її вказати? Що, кажу, у Неємії (7:5) переконливіше від того, що він цей самий перепис просто списав.
Отож ті, хто пояснює це інакше, роблять не що інше, як заперечують справжній зміст Письма, а отже, і саме Письмо. Що ж стосується того погляду, ніби благочесно пристосовувати одні місця Письма до інших, то воістину це кумедне благочестя, тому що місця очевидні вони пристосовують до темних, а правильні — до неправильних і здорове псують протилежним. Я, однак, далекий від того, щоб називати їх, котрі не мають ніякого наміру лихословити, богохульниками, бо помилятися, звичайно, властиво людині. Але повертаюся до своєї мети. Крім помилок, які слід визнати в сумах родовідного розпису і Ездри, й Неємії, помічається також багато помилок у самих іменах родин. Більше того, багато помилок у самих генеалогіях, в історіях, і побоююсь, чи нема їх також і в самих пророцтвах. Так, пророцтво Єремії (глава 22) про Єхонію жодним чином, певно, не узгоджується з його історією (кінець «II книги Царів», «Книга Єремії» та «І книга Параліпоменон», 3:17, 18, 19), особливо слова останнього вірша тієї глави. Не бачу я також, на якій підставі він міг сказати про Седекію, чиї очі були вирвані, щойно він побачив умертвлення синів: «У мирі помреш ти» і далі («Книга Єремії», 34:5). Якщо пророцтва повинні тлумачитись після виконання, то слід було б змінити ці імена, і замість Седекії, здавалося б, треба взяти Єхонію і, навпаки, замість Єхонії — Седекію. Але це надто парадоксально, і тому я вважаю доречним залишити питання як незрозуміле, головним чином тому, що коли тут і є якась похибка, то вона повинна бути приписана історикові, а не розглядатись як похибка у примірниках.
Що стосується інших помилок, про які я сказав, то не думаю відзначати їх тут, бо цим я міг би дуже втомити читача, тим більше що вони вже були помічені іншими. Бо р[абі] Соломон47 внаслідок найочевидніших суперечностей, які він помітив у вищевказаних родоводах, змушений був висловитися такими словами, а саме (дивись його коментарі до «І книги Параліпоменон», 8): «Що Ездра (який, на його думку, написав книги «Параліпоменон») називає синів Веніямина іншими іменами і його родовід виводить інакше, аніж ми маємо його в книзі “Буття”, і що, нарешті, він більшу частину міст левітських вказує інакше, ніж Ісус, то це сталося тому, що він знайшов різноманітні оригінали», і трохи нижче: «Родовід Гаваона й інших двічі і нарізно списується тому, що Ездра знайшов багато різних розписів кожного родоводу і при списуванні їх ішов за найбільшим числом примірників, а коли число незгідних генеалогій було однаковим, тоді він списував примірники і тієї, і другої».
Таким чином, він, безумовно, припускає, що книги ці були списані з оригіналів, недостатньо виправлених і не досить достовірних. Навіть самі коментатори, прагнучи узгодити тексти, вельми часто роблять не що інше, як вказують причини помилок. Нарешті, я гадаю, що жодна людина при здоровому глузді не думає, що історики священних книг з наміром захотіли так написати, щоб вони здавалися суперечливими між собою на кожному кроці. Але, може, хто-небудь скаже, що таким чином я цілком відкидаю Письмо, бо так усі можуть запідозрювати, що воно скрізь помилкове. Але я, навпаки, показав, що я дбаю про Письмо, аби його чіткі й чисті місця не пристосовували до помилкових і не спотворювали. А через те, що деякі місця спотворені, не можна запідозрити те саме стосовно всіх [місць], адже ніколи не було жодної книги без помилок. Невже, питаю, хто-небудь підозрював з цієї причини, що книги в усьому помилкові? Звичайно, ніхто, особливо коли мова зрозуміла і думка автора ясно сприймається.
Цим я закінчив те, що хотів зауважити стосовно історії книг Старого Заповіту. Із цього ми легко робимо висновок, що до часів Макавеїв не було жодного канону священних книг. Ті ж, які тепер маємо, були відібрані з багатьох інших фарисеями Другого храму, які встановили й молитовні формули, і прийняті були тільки на підставі їхніх рішень48. Отож, хто хоче довести авторитет Святого Письма, той зобов’язаний довести авторитет кожної книги. І недостатньо довести божественність однієї, щоб робити висновок про божественність усіх, інакше слід твердити,
