Теологічно-політичний трактат - Бенедикт Барух Спіноза
Пропоную всім поміркувати, яким рятівним і яким необхідним є це вчення в державі для того, щоб люди жили мирно й у згоді, і як багато і наскільки серйозних, скажу я, приводів до обурення та злочинів воно заздалегідь попереджає. І тут, перш ніж продовжувати далі, треба зауважити, що ми на підставі щойно показаного легко можемо відповісти на заперечення, наведені нами в розділі 1-му, коли вели мову про Бога, який говорить до ізраїльтян з Синайської гори. Бо, хоча той голос, який чули ізраїльтяни, не міг дати тим людям ніякої філософської чи математичної достовірності стосовно існування Бога, однак його було досить, аби викликати в них подив перед Богом відповідно до того, як вони раніше його знали, і спонукати до послуху. Це й було метою того явища. Адже Бог хотів не ознайомити ізраїльтян із абсолютними атрибутами сутності (essentiae) своєї (бо він не відкрив у той час жодних атрибутів), а зламати їхній непокірний дух і схилити до послуху. Тому він прийшов до них не з доказами, а «під громи та полум’я, і голос сурми» («Вихід», 20:18).
Тепер залишається показати, нарешті, що між вірою, чи теологією, і філософією немає жодного зв’язку чи жодної спорідненості. Цього тепер не може заперечити ніхто, спізнавши і мету, й основи цих двох сил, які розрізняються, звичайно, у всіх сенсах. Адже метою філософії є тільки істина, а віра, як ми докладно показали, — це тільки послух і благочестя. Крім того, основами філософії є загальні поняття, і сама вона повинна запозичуватися тільки з природи. Основами ж віри є історія і мова, а запозичувати її треба тільки з Письма й одкровення, як ми показали в 7-му розділі. Отож віра надає кожному цілковиту свободу філософування, так що він може думати про які завгодно речі все, що він хоче, не впадаючи в злочин, і вона засуджує як єретиків і відщепенців тільки тих, які навчають міркувань з метою викликати непокору, зненависть, суперечки та гнів, і навпаки, тільки тих вважає за вірних, які силою свого розуму і здібностей схиляються до справедливості й любові. Нарешті, оскільки те, що ми тут показали, є найголовнішим, чого я прагну в цьому трактаті, то, перш ніж іти далі, хочу настійно просити читача, щоб він уважно прочитав ці два розділи і обміркував їх ще й ще раз, і хай він переконається, що ми писали не з тим наміром, щоб запровадити новизну, але щоб усунути перекручення, що їх ми сподіваємось колись побачити нарешті виправленими.
Розділ XV. Показується, що ні теологія розумові, ні розум теології не служить; і переконує нас в авторитеті Святого письма
Ті, хто не вміє відокремити філософію від теології, сперечаються про те, чи повинне Письмо слугувати розумові, чи, навпаки, розум — Письму, тобто чи повинен пристосовуватися сенс Письма до розуму, чи розум — до Письма. І останнє захищається скептиками, які заперечують достовірність розуму, а перше — догматиками. Але вже зі сказаного видно, що і ті, й другі цілком помиляються, бо, хоч би якому з двох міркувань надавши перевагу, ми неодмінно погрішили б або проти розуму, або проти Письма. Адже ми показали, що Письмо вчить не філософських речей, а самого благочестя, і все, що міститься в ньому, пристосовувалося до розуміння та упереджених міркувань простолюду. А відтак, хто хоче пристосовувати його до філософії, той зазвичай припише пророкам багато такого, що їм і не снилося, і неправильно витлумачить їхні думки. Хто ж, навпаки, робить розум і філософію служницею теології, той зобов’язаний прийняти забобони давнього простолюду за божественні речі і зайняти й засліпити ними свій розум.
Отож і той, і другий будуть говорити дурниці: один — без розуму, а другий — з розумом. Перший, хто поміж фарисеями відверто твердив, що Письмо треба пристосовувати до розуму, був Маймонід (думку якого ми розібрали в сьомому розділі і спростували багатьма доказами). І хоча цей автор користувався великим авторитетом у їхньому середовищі, однак більшість їх не погодилася з ним у цьому і наслідувала міркування якогось рабина Юди Альфахара, який, бажаючи уникнути помилки Маймоніда, припустився другої — протилежної їй. А саме: він твердив, що розум повинен служити Письму і йому цілком підкорятися, і думав, що в Письмі треба пояснювати щось метафорично не тому, що буквальний сенс суперечить розумові, а тому тільки, що він суперечить самому Письму, тобто чітким його догматам. А звідси він виводить таке універсальне правило: все, чого Письмо догматично вчить і що стверджує в точних словах, те слід на підставі одного його авторитету безумовно приймати як істину. Далі, в Біблії не знайдеться ніякої іншої догми, яка суперечила б цьому прямо, але тільки у своїх висновках51, через те що способи висловлювання Письма часто, мабуть, припускають щось протилежне прямому сенсові; саме тому такі місця й треба пояснювати метафорично. Наприклад, Письмо виразно вчить, що Бог єдиний («Повторення Закону», 6:4), і ніде не зустріти іншого місця, яке прямо твердило б, що існує багато богів, але є, щоправда, багато місць, де Бог про себе і пророки про Бога говорять у множині. Цей спосіб висловлювання тільки передбачає, але сенс самої мови не вказує, що існує багато богів. І тому всі ці місця слід пояснювати метафорично, не тому, власне, що розумові суперечить існування багатьох богів, а тому, що саме Письмо прямо стверджує, що Бог єдиний.
Так само, внаслідок того що Письмо у «Повторенні Закону» (4:15) прямо (як він гадає) твердить, що Бог безтілесний, і ми на підставі тільки саме цього місця, а не на підставі авторитету розуму зобов’язані вірити, що Бог не має тіла. І відтак, на основі тільки авторитету Письма, ми зобов’язані пояснювати метафорично всі місця, які приписують Богові руки, ноги тощо, оскільки тут, напевне, припускається тілесність Бога — тільки як спосіб вираження. Така думка цього автора, якого, оскільки він хоче пояснювати Письмо за допомогою Письма, я хвалю, але дивуюся, що людина, обдарована розумом, намагається його зруйнувати. Звичайно, це правда, що Письмо слід пояснювати Письмом, доки ми досліджуємо тільки сенс мови і думку пророків. Але після того, як ми виявили істинний сенс, конче слід користуватися судженням і розумом, для того щоб ми погодилися з ним. І якщо розум треба, однак, цілком підкорити Письму, хоча б він йому й суперечив, то питається, чи повинні ми зробити це з розумом, чи без розуму, як сліпці. Якщо ми приймаємо останнє, то ми діємо, звичайно, нерозумно і без розмірковування. Якщо перше, то ми, відтак, тільки за велінням розуму приймаємо Письмо, якого, певно, ми не прийняли б, якби воно суперечило розуму. І хто, питаю, може прийняти щось душею, якщо розум виявляє заперечення? Адже заперечувати душею щось —
