Шлях митця. Духовна дорога до примноження творчості - Джулія Кемерон

***

Коли ви беретеся за картину, вона немов існує поза межами вас. Закінчивши її, ви наче переміщуєтеся всередину неї.

Фернандо Ботеро

Коли ви не усвідомлюєте того, що відбувається всередині вас, воно виявляється ззовні як доля.

К. Ґ. Юнг

Перевірка

1. Скільки разів цього тижня ви писали ранкові сторінки? Ви вже дозволили собі обдумати, на які творчі ризики хотіли б піти? Ви балуєте свою творчу дитину тим, що любили в дитинстві?

2. Ви ходили на творче побачення? Чи скористалися ви ним, щоб піти на якийсь ризик? Що ви робили? Як ви у цей час почувалися?

3. Чи довелося вам цього тижня помітити якісь вияви синхронності? Які саме?

4. Чи трапилося цього тижня ще щось, що, на вашу думку, є важливим для вашого творчого відновлення? Опишіть, що саме.

Тиждень 8. Відновлюємо відчуття стійкості

Цього тижня ми поговоримо про ще одну з головних перешкод на творчому шляху — час. Ви проаналізуєте, як саме використовували власне сприйняття часу, щоб виправдати своє небажання іти на творчий ризик. Ви виявите, які практичні невідкладні зміни могли б упровадити у своєму теперішньому житті. Заглиблюючись у свої переживання і уявлення, ви почнете позбавлятися від закарбованих ще з дитинства тверджень, які змусили вас задовольнятися у своєму творчому житті значно меншим, ніж вам би хотілося.

Виживання

Одне з найважчих завдань, з яким доводиться справлятися митцям, актуальне ще з первісних часів — це творче виживання. Всі митці повинні опанувати мистецтво переживати втрату: надії, авторитету, грошей, віри в себе. Під час мистецької кар’єри неминучими є не лише численні здобутки, а й втрати. Саме вони є небезпекою на нашому шляху, але також вони є дорожніми знаками, які скеровують нас. Творчі втрати можна перетворити на творчі здобутки і переваги — але лише за умови, що ми будемо готові показати їх світу, а не лише ховати у собі.

Психіатри і психотерапевти часто говорять: для того, щоб пережити втрату і повернутися до нормального життя, цю втрату спочатку потрібно усвідомити і поділитися нею з кимось. Оскільки творчі втрати лише зрідка відкрито визнають і оплакують, вони перетворюються на шрами, які стримують творчий ріст. Нам здається, що ділитися ними з кимось іншим було б надто боляче, надто несерйозно, надто принизливо, а отже, ми не даємо ранам загоїтися і натомість вони перетворюються на таємні втрати.

Якщо витвори мистецтва — наші діти, то творчі втрати — це наші викидні. Жінки, які втратили дитину, часто неабияк страждають через це наодинці. Так само страждають і митці, якщо книжка не продається, фільм не отримує заслуженої оцінки, журі не обирає нашу картину, найкращий наш виріб розбивається на друзки, вірші не друкують, а травма ноги залишає нас поза змаганнями на увесь танцювальний сезон.

Важливо пам’ятати, що наш внутрішній митець — дитина, і що розум може витримати значно більше, ніж наші емоції. Потрібно бути уважними, щоб осмислювати свої втрати і оплакувати їх.

Несподівана негативна оцінка вартісного витвору, неможливість перейти до іншого жанру, інструменту або ролі через те, що від нас очікують інші, — все це творчі втрати, які потрібно оплакувати. Думки на кшталт «Ай, таке може трапитися з кожним» чи «Кого я намагався обдурити?» не приносять жодної користі. Неоплакане розчарування перетворюється на бар’єр, який відділяє нас від наших майбутніх мрій. Якщо вас не взяли на роль, яка з самого початку була «вашою», не запропонували приєднатися до компанії, скасували показ фільму чи навіть не розглянули п’єсу — все це творчі втрати.

Напевно, найбільше шкоди завдають ті форми творчих утрат, які якимось чином пов’язані з критикою. Наш внутрішній митець, як і внутрішня дитина, зрідка ображається на правду. Хочу ще раз наголосити, що оправдана конструктивна критика лише допомагає митцю стати вільнішим. Ми схожі на дітей, але не інфантильні. «Ага!» — часто вигукуємо ми, почувши точну і доречну критику. Митець думає: «Так-так! Я бачу! Ви маєте рацію! Я можу це виправити!».

Критика, яка шкодить митцю, — і неважливо, чи вона висловлена з добрими намірами, чи ні, — не має у собі рятівного зерна істини, проте у ній є певна убивча правдоподібність чи безумовне і неконкретне осудження, які неможливо спростувати раціонально.

Учителі, редактори, наставники часто користуються в очах молодих митців неабияким авторитетом, на кшталт батьківського. У зв’язку вчителя і учня існує певна священна довіра. Якщо вона руйнується, то це має настільки ж сильний ефект, як і при батьківському насильстві. У обох випадках мова йде про емоційний інцест.

Учень, який цілковито довіряє своєму наставнику, чує від недобросовісного вчителя, що його насправді хороша робота погана, чи що він не подає жодних надій, чи що цей учитель-гуру бачить межі істинному таланту учня, чи, як тепер виявилося, він уже не певен, що те, що він спочатку розгледів у своєму учневі, це був і справді талант… Така критика — дуже суб’єктивна і дуже розпливчаста — схожа на приховане сексуальне домагання, вона очорнює і принижує, проте її важко чітко описати. Учень почувається зганьбленим, йому здається, що він поганий митець чи, ще гірше, наївний дурник, тому що вирішив спробувати.