1667 р. Річ Посполита визнавала за Московським царством Лівобережну Україну, Київ, Запорожжя, Чернігово— Сіверську землю з Черніговом та Стародубом. Північна Київщина, Волинь і Галичина відходили до Польщі. Брацлавщина та південна Київщина ставали нейтральною незаселеною зоною між Польщею та Москвою. Поділля залишалось під владою Туреччини. Проте це було чистою формальністю. Бо вже у 1685 р. польський сейм видав конституцію, згідно з якою на Правобережжі призначались королівські комісари для заселення краю. Лівобережний гетьман Іван Мазепа (гетьманом був обраний у 1687 р., коли було скинуто І. Самойловича) пізніше скаржився, що наперекір договору агенти правобережних полковників зваблювали народ з лівого на правий берег Дніпра. Скаржився він і на те, що впливові особи Речі Посполитої, наприклад великий гетьман коронний Станіслав Яблоновський, всупереч умовам укладеного миру задумали заснувати слободу в Корсуні навесні 1691 р. (про це Мазепі писав у своєму листі київський митрополит Гедеон Четвертинський). Але Мазепа скоригував свою позицію, коли довідався, що відроджують запустілі міста козаки. Тоді найбільше переселенців ішло в полки Іскри та Самуся Ці полковники, хоч і відновили слободи в Мошнах, Драбівці, Корсуні й Богуславі, але відчували на собі все більший тиск з боку влади Речі Посполитої і магнатів. Зокрема, на поселенців Корсуня й Драбівки чинив тиск коронний гетьман Речі Посполитої Станіслав Яблоновський. Тоді козак Данило Федоренко, який займався відродженням Корсуня й заснував Драбівку, звернувся у 1690 р. по допомогу до гетьмана Мазепи, а той — до царів Петра І і Івана V, щоб це село було включене в межі Лівобічної Гетьманщини. В іншому своєму листі від 22(11).05.1690 р. Мазепа писав московським царям про лист, який написав до нього «з запустілого города Корсуня осадчый Данило Федоров, ознаймуючи, будто з своїй ку православной віри горливости и з зычливости ку нам, же відомо ему учинилося, что на сеймі полском ніякоес діло против сторони всеросийской противное усовітовано и он... хочет прийти... под мой реймент». Мазепа зрозумів і приховані наміри Федоренка, що той хотів таким чином добитися допомоги хлібом новопоселенцям, бо «на том запустілом городищи докучает им голод, а при голоді и небезпеченство житя», бо у світлу середу після Великодня ординці з Кизи-Кермена нагрянули під Корсунь, захопили майже всіх коней і поневолили багато людей. 15(4).07.1690 р. Мазепа писав про нове звернення до нього Федоренка «з запустілого города Корсуня» через гінця-козака, щоб перейти під владу лівобічного гетьмана. Мазепа переслав листа зі своїм донесенням до Москви, щоб дістати відповідні інструкції, а поки що задля збереження миру просив Федоренка почекати, але водночас інформував його про все, що робиться на Правобережній Україні[269]. Далі були нові контакти Мазепи з Федоренком і врешті була дана обтічна відповідь від московських царів. У ній (березень 1692 р.) від Мазепи вимагали надати карту, де вказати місцезнаходження Драбівки. Розгляд питання знову затягнувся, але Федоренко почувався досить упевнено, навіть погрожував помститися С. Яблоновському. Про цю погрозу, висловлену в Батурині королівському представникові Кіріаку Ісаровичу, той поспішив повідомити Яна III Собеського[270].
Ще у 1686 і 1687 рр. Корсунський полк на чолі з 3. Іскрою у складі війська польського короля Яна III Собеського ходив у Молдавію проти турків. У цих походах Іскру було поранено, але, як нагороду, він отримав землі у м. Житомирі. Тут варто зазначити, що після свого відновлення Корсунський полк мав значно меншу кількість козаків, ніж до Руїни. Згідно з «Компутом Війська Запорозького й. к. м., складеного під Кашперовцями паном каштеляном холмським, полковником й. к. м. для й. м. ксьонза Банесани, комісара апостольського» від 1689 р., у корсунського полковника 3. Іскри було 17 старшин та 280 осіб «черні». Кількість старшини та «черні» Корсунського полку майже не відрізнялася від інших полків. Так, у полковника Самуся було 14 старшин і 150 осіб «черні», у полковника Гришка — близько 50 старшин і 514 «черні»[271]. Гетьман Іван Мазепа у своєму листі від 18(8).02.1690 р. цареві розглядав проблему прикордонної сторожі для припинення контактів Січі з Річчю Посполитою. Але якщо її поставити на білоцерківському шляху, то люди, котрі живуть поблизу Корсуня й Богуслава і котрі займаються пасіками та мисливством, виявлять цю сторожу і дадуть про неї знати у Білу Церкву[272]. У 1691 р. люди Мазепи схопили на Правобережжі й доправили до Києва, митрополитові Варлааму Ясинському, старця Сильвестра, який втік з «манастыря Гадяцкого киселского» і почав «запустелой городок Корсунь осаживать і чернцов збирать». На запит Мазепи царі Петро І та Іван V у березні 1692 р. наказали старцеві Сильвестру як «изменнику и пререкателю мира» винести кару на свій розсуд, найкраще вислати у якийсь великоросійський монастир[273]. Але процес відродження регіону потроху набирав обертів. Незважаючи на воєнні завірюхи, яких не бракувало і в наступному столітті, зростало населення краю, будувалися церкви й монастирі. Тут варто вказати на будівництво у Стеблеві Свято-Преображенського (1719) та Свято-Микільського (1731) храмів, причому зауважимо, що Свято-Микільський було поставлено «коло старої» (церкви); у Сидорівці — Свято-Преображенського храму (1716 і 1744 рр.)[274].
Після відновлення правобережних полків перед польським урядом виникла проблема відновлення козацького самоврядування. Уряд пішов на її розв'язання: у 1690 р. гетьманом над козаками став Самійло Самусь, «від короля поставлений, і булава з клейнодами йому прислана». Тобто козацькими полками, як і раніше, почав керувати гетьман, що перебував на службі у