Корсунь козацький - Юрій Андрійович Міцик

На початку 1675 р. на допомогу Дорошенку знову прибули турки й татари. 17 лютого у всіх містечках Корсунського полку стояла кримська орда Ширім-бея. 30 травня під Корсунем у с. Комарівці стала турецька сердюцька піхота сілістрійського паші. Під містом стала також орда мурзи Гарзі Тамір-бея. У цей час козаки Дорошенка мали мізерні запаси, і кожний день 10—12 з них переходило на Лівобережжя[261]. Навіть корсунський полковник Григорій Шийко перейшов на московський бік.

Але не всі тікали до Самойловича. Так, 9 лютого в Стеблеві та інших містечках Корсунського полку зібралося понад 3 тисячі людей, які пішли до нурадин-султана Аділь-Ґірея просити його «заступництва». Та козаки брата П. Дорошенка — Андрія — повернули їх до Корсуня, а звідти — до Сахнівки. Деякі з них пішли на Лівобережжя, а деякі — в Крим[262]. Багато біженців з Корсуня і Мошен зосередилось у Каневі. Їх очолював корсунський полковник Федір Кандиба.

28 травня до Дорошенка в Корсунь приїхав його посол до османського султана Остафій Астаматій (Остаматенко, Астаматіенко). Він доповів гетьману про ситуацію в Османській імперії і сказав, що турки вирішили усунути його. Тому в червні Дорошенко став з ханським сином під Корсунем, а потім відійшов до Чигирина, залишивши в місті 3 тисячі татар. Турки поставили в Корсуні й Богуславі по 300 осіб сердюків і компанійців, а «городових козаків» там уже не було[263].

Влітку 1675 р. Корсунь здався війську Івана Самойловича і князя Ромодановського. Всіх корсунців «спровадили на Задніпря». А поляки, прийшовши, спалили місто з церквами.

28 вересня 1675 р. до лівобережного гетьмана І. Самойловича городовий Антон привіз грамоту від корсунського полковника Федора Кандиби, щоб прийняти «під превелику державу великого государя... і наш регімент». Гетьман своїм універсалом дозволив Корсунському полку «зі всіма добрами й святоствами церковними» йти за «Дніпро, де схоче». Універсалом від 12 січня 1676 р. Самойлович дозволив корсунцям «в полку Ніжинському займати й купляти ґрунти». Корсунці на початку вересня осіли в Конотопській і Мглинській сотнях[264].

У цей час колишня популярність Дорошенка обернулась у ненависть до нього. Турки повністю зруйнували Правобережжя. Дорошенка почали залишати навіть близькі йому люди, зневірившись в успіху його справи. Останньою краплею для Дорошенка була смерть восени 1675 р. київського митрополита Й. Нелюбовича— Тукальського. Всіма покинутий, Дорошенко на раді в Чигирині 10 жовтня склав булаву. На початку 1676 р. він вислав свої гетьманські клейноди, прапори й санджаки до Москви. Там українські прапори протягнули вулицями північної столиці й кинули до ніг царя. Потім їх на три дні виставили на показ народу.

У вересні 1676 р. московське й лівобережне війська підступили під Чигирин, і 19 вересня після короткого бою Дорошенко здався на милість Самойловича й Ромодановського. Його було заслано до Москви, а звідти в село Ярополче, де він і помер (1698 р.). Так, серед нечуваної руїни зійшов з політичної сцени славний гетьман Петро Дорошенко. Він усі свої сили віддав для об'єднання України, утворення незалежної Української держави. Його не оцінили сучасники, бачачи лише кінцевий результат дорошенкової справи...

Після усунення Дорошенка край лежав у руїнах. Людей залишилось мало. Але ще весною 1676 р. з Лівобережжя повернулось багато тих, хто раніше пішов туди. Вони поселялися поблизу Богуслава та Корсуня. Жителі Корсуня повернулись на попелище й почали відновлювати місто[265]. 23(13).09.1676 р. лівобічний гетьман Іван Самойлович звернувся з листом до охочокомонного полковника Іллі Новицького та ротмістра Якова Павловського, щоб вони при оказії заїхали в Корсунь і якнайласкавіше обійшлися з тамтешніми людьми, «недавно на попелиска собраными и убогими», щоб вони не схилялися до наказного гетьмана Остапа Гоголя, прихильника орієнтації на Річ Посполиту. Самойлович закликав також у разі потреби битися з військами Гоголя і не пускати їх до міста[266].

Незважаючи на те, що після зречення гетьмана Петра Дорошенка Іван Самойлович намагався об'єднати Лівобережну й Правобережну Україну, над Україною знов нависли чорні хмари. Річ Посполита у 1676 р. підписала з Османською імперією Журавненський мир, за яким перша знову визнавала право Порти на Правобережжя. Довідавшись про зречення Дорошенка, весною 1677 р. турки звільнили Юрія Хмельницького з Єдикульського замку та проголосили його «князем Малоросійської України». Хмельниченко оселився в Немирові, звідки почав приводити під свою владу правобережні міста. У серпні він з'єднався з турецькою армією, яка безуспішно намагалась узяти стару гетьманську столицю — Чигирин. У липні 1678 р. турецький візир Капудан-паша все ж захопив Чигирин. Щоправда, московська залога, відступаючи, спалила місто.

Влітку турецька армія з Чигирина вирушила на північ. До неї входили й полки Ю. Хмельницького, серед котрих був і Корсунський полк на чолі з Іваном Яненком. За наказом «князя України» Яненко з татарами взяв Корсунь, Мошни, Медвин, Черкаси й Канів. Своєю ставкою він зробив Корсунь, де і «житло собі будуючи, як раніше, звабив до послушництва бусурманського людей корсунських». Яненку султан прислав «декілька грошей заради прелесті»[267].

Під час наступу Хмельницького лівобережний гетьман Самойлович наказав насильно переганяти правобережних