Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. - Наталія Миколаївна Яковенко
Тоді ж, з 20-30-x років, розповсюджується практика, котра втягувала в конфлікт не тільки міщанство, але й козаків та селян. Потребуючи грошей, шляхта і королівські намісники починають все ширше передавати в оренду заможним єврейським підприємцям населені пункти, a навіть цілі староства. I в приватних володіннях, і в королівщинах орендарі намагалися за короткий строк, відпущений контрактом, здобути якнайбільше прибутків, стягаючи всупереч звичаю мито і впроваджуючи наднормові роботи та податки. Помалу в руках євреїв повністю зосередилися оренди млинів і корчем, a також господарсько-промислова діяльність – випалювання поташу, варіння селітри, рибальство, скупівля й перепродаж мисливських товарів. Образ ненависного здирці-орендаря доповнювався тим, що євреї прийшли на ці терени разом з поляками, a, отже, як і поляки, були новими людьми, носіями чужого режиму. Антиіудейські настрої підігрівалися і релігійним упередженням: адже нарівні з татарином єврей належав до категорії невірних. Паралельно з соціальним незадоволенням це поволі накопичувалося, аж доки в полум'ї козацької війни єврейському населенню, як про це піде мова далі, не довелося сторицею заплатити і за свої, і за чужі гріхи.
Селяни, бояри, міщани: специфікa життєвого укладу
За розораною цілиною, чередами худоби, зведеними замками, пасіками, млинами й риболовними ставами німою стіною стояли піддані, селяни, що нарівні з землею становили приватну власність шляхти. Правові групи, соціальні й податкові категорії, регіональне розмаїття цього найчисленнішого класу населення старої України-Русі були настільки неоднорідними, що навіть їх поверхова характеристика вимагала б окремої книги. Загальну ж еволюцію селянства від княжих часів до періоду, про який тут ідеться, можна представити трьома спрямуваннями. Перше – це поступова втрата безпосередньої власності на оброблювану землю, коли в процесі так званої феодалізації верховний землевласник – князь чи король – передавав своїм збройним васалам у володіння територіальні обшари, освоєні селянами-орачами. Друге – це розтягнуте в часі злиття вільних хліборобів з невільниками, яких феодали осаджували на незайнятих ґрунтах; паралельне співіснування обох форм господарювання призводило до поступового пониження майнових і особистих прав вільних. Нарешті, третє – це процес прикріплення селян до оброблюваної ними землі, внаслідок чого підданські стосунки з паном-землевласником, які доти здійснювалися за формулою "опіка й оборона / данина за опіку", трансформувалися на безконтрольне розпорядження працею, майном і самим життям підданого.
Хліборобське населення України проходило через ці етапи нерівномірно. У регіонах стабільного густого заселення, де бракувало вільних земель уже в XV ст. (як, наприклад, у Галичині чи Холмщині), селяни на зламі XV–XVI ст. стали фактично безправним станом. Запровадження підданського примусу прискорювалося тут і в зв'язку з виникненням фільварків – панських господарських дворів, де руками селян оброблялася земля, вирощувалося збіжжя й вигодовувалася худоба на продаж. Потреби фільваркового господарювання вимагали робочих рук, тож грошові й продуктові данини усе ширше доповнювалися панщиною – обов'язковими відробітками на панському лані. I якщо в давні часи відробітки обмежувалися кількома днями на рік, співпадаючи з косовицею чи жнивами, то з кінця XV ст. селяни вже працювали по одному дню щотижня від кожного двору, a з середини XVI ст. повсюдною стає дводенна, a інколи й триденна панщина.
Одночасно з перетворенням вільного орача на робочу силу в панському фільварку прогресувало й обмеження його особистих та майнових прав. Зокрема, сейм Корони Польської 1505 р. прийняв ухвалу, за якою вихід із села дозволявся лише за згодою пана, тобто практично заборонявся. Обмеження свободи пересування супроводжувалося повним підпорядкуванням селян юрисдикції власника, до присудів якого не могла втручатися жодна апеляційна інстанція, навіть королівська.
Однак цей класичний образ підневільного селянства, про яке в середині XVII ст. французький інженер Боплан, проживши майже 20 років в Україні, писав, що селяни тут перебувають у гіршому становищі, ніж каторжани на галері, не був повсюди однаковим. Його обриси видозмінювалися щодалі кардинальніше на відстані від регіонів густого стабільного заселення. Скажімо, по волинський бік польсько-литовського кордону селянське законодавство Великого князівства Литовського було набагато м'якшим, ніж норми польського права, що діяли в Галичині й Холмщині. Уповільнене поширення фільваркового господарства сприяло тому, що в стосунках між паном і селянами досить довго домінувала модель підданства по формулі "опіка й оборона / данина за опіку". Відтак селянські повинності обмежувалися продуктовими податками, виконанням підводних та фортечних робіт і толоками, тобто разовими сезонними відробітками на польових чи дворових роботах (іноді частина повинностей і данин або й усі вони замінювалися на грошовий податок – чинш). Саме тому, наприклад, прискорене втягнення Волині в останній чверті XVI ст. у ґданську торгівлю збіжжям і, відповідно, бурхливий ріст фільварків з їхнім неминучим супутником – панщиною, потягнули за собою обвальну лавину неоголошених селянських виходів – втеч.
На Брацлавщині і в степовій та лівобережній частині Київщини хронічний брак робочих рук на неозорих обшарах порожньої землі примушував землевласників до особливо обережної політики щодо селян, яким надавалося тим більше пільг, чим ближче до татарського пограниччя лежали панські володіння. Варто додати, що й сама панщина (там, де вона існувала) відроблялася на Київщині не з диму, себто власне селянського двору, а з дворища чи служби – сукупності дворів так званої великої селянської сім'ї, де мешкало разом кілька її поколінь (у степовій Україні дворища звали хуторами). Це фактично зменшувало кількість відробіткових днів, оскільки їх виконання сумарно покладалося на доросле чоловіче населення усієї "великої сім'ї".
Найвиразнішою прикметою Київщини й Брацлавщини з точки зору селянської проблеми була величезна кількість освоєної, але необроблюваної землі. Фіскальні переписи постійно нотують такі випадки, зазначаючи, котрі селянські служби (хутори) заселені, a котрі порожні, бо їхні власники потрапили в татарський полон або перейшли на інше місце в пошуках кращої долі. Практично невичерпний резерв родючих, вже підготовлених кимось колись до обробітку незайнятих ґрунтів перетворював Наддніпрянщину й Брацлавщину (a з кінця XVI ст. – і Лівобережжя) на гігантський насос, який втягував найактивніший селянський елемент з інших регіонів держави. Сюди шляхом втечі переселявся кожний достатньо мужній і енергійний селянин, готовий заради волі й достатку виходити на свою ниву, як писав у 1593 р. зачудований побаченим австрійський посол Еріх Лассота, з рушницею за плечима і тесаком при боці. Пільгове становище колоністів гарантувалося практикою слобід, тобто звільнень
