Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. - Наталія Миколаївна Яковенко

акціях обмежувалася до сприяння приватним ініціативам. Так, після ревізії 1570 р., яка мала на меті облікувати пустині Київського, Брацлавського і Подільського воєводств, Стефан Баторій, a далі його наступник Жиґимонт III Ваза виношували широкі плани роздачі заслуженим людям порожніх земель, виявлених ревізорами. Проте ця акція, наразившись на протидію сейму, котрий ревниво ставився до відчуження державного земельного фонду в приватні руки, практично не була переведена в життя. Це не означає, що землі лежали пусткою. В Україні постійно надавали дрібні наділи заслуженим жовнірам, тобто солдатам-ветеранам. Але, по-перше, ці данини були невеликими, a по-друге – вважалися не спадковою, a пожиттєвою власністю. Коли ж врахувати, що йшлося про немолодих покалічених війнами людей, то їхнє перебування в Україні виявлялося справді тимчасовим.

Таким чином, колонізаційний стрибок першого півстоліття після Люблінської унії слід вважати наслідком енергійності місцевої еліти – князів і панів (це однаково стосується і приватних земель, і королівщин, старостами яких були на той час українські князі, тож саме вони ініціювали і на власний кошт будували замочки та осаджували нові населені пункти). У цьому неважко переконатися, проглянувши імена власників чи ініціаторів заснування міст і містечок, які з'явилися на карті Київщини і Брацлавщини впродовж 1570–1620 рр. Відтак активне господарське освоєння пограничних земель здійснювалося, так би мовити, власними силами. Однак на момент вибуху козацької революції і на Волині, і в Центральній Україні вже проживало чимало польської шляхти. Так, до Люблінської унії головними шлюбними партнерами місцевих князів виступали або білорусько-литовські магнати, або білоруські князі, або впливові місцеві панські родини – Чапличі, Семашки, Горностаї, Єло-Малинські тощо. Шлюби з польським, на той час закордонним панством були вкрай рідкісними, якщо не сказати – одиничними. Деякий час після унії ситуація ще принципово не мінялася, але наприкінці XVI – в перших десятиліттях XVII ст. бачимо помітний злам. Його можна зрозуміти – до самостійного життя прийшло перше поунійне покоління княжих нащадків, яке усвідомлювало себе вже часткою Польської, a не Литовської держави, тож лише до середини XVII ст. шлюбними партнерами волинських князів стало понад 40 родин польської (чи спольщеної галицької) знаті: Даниловичі, Замойські, Зборовські, Калиновські, Кашовські, Конєцпольські, Любомирські, Мнішки, Потоцькі, Собеські та ін. Завдяки родинним зв'язкам маєтки, які доти при згасанні тієї чи іншої гілки роду циркулювали в замкнутому колі "своїх", почали поволі перетікати до потужного й впливового польського панства. Саме так, наприклад, на Даниловичів спали розлогі волинські володіння Семашків, на Фірлеїв – землі згаслого роду Гойських, на Лєщинських – великі обшари на Київському Поліссі, належні з прадавніх часів Горностаям і т. д. Особливо помітними стали ці зміни після раптового, заледве не містичного вимирання княжих родів, яке спостерігалося у 20–50 роках XVII ст. Згасаючи один за одним, з історичної арени сходять Острозькі, чоловіча лінія яких припинилася 1620 р. (a остання представниця роду померла 1654 р.), Корецькі (1651 р.), Збаразькі (1631 р.), Порицькі (1640 р.), Пронські (кінець 30-x років XVII ст.), Ружинські (середина XVII ст.), гілка Санґушків-Кошерських (1653 р.), сокольська гілка Четвертинських (після 1640 р.), Лико-Оболенські (близько 1630 р.). Без перебільшення обвальна смерть Острозьких передала неозорі володіння некоронованих королів Русі в руки головним чином двох родин – Замойських і Любомирських; до Конєцпольських перейшли спадком землі Порицьких, до Лащів – Курцевичів-Буремльських, до Красицьких – Санґушків-Кошерських, тощо.

Польські земельні набутки спадково-шлюбного походження локалізувалися здебільшого на Волині та Центральній (нестеповій) Київщині. Натомість на південно-східні околиці, Брацлавщину і Наддніпрянщину, чужоземні магнати приходили іншим шляхом – перебираючи на себе після вимирання князів адміністративно-намісницькі уряди у староствах прикордоння. Це давало можливість тримати руку на пульсі місцевого життя, зокрема – скуповувати землі, що вивільнялися при зубожінні або згасанні того чи іншого місцевого роду. Різко інтенсифікувався цей своєрідний "адміністративний наступ" після смерті в 1620 р. останнього чоловічого представника роду Острозьких князя Януша, який монопольно контролював порубіжну смугу Київщини, спадково володіючи Білоцерківським, Богуславським, Канівським, Переяславським і Черкаським староствами. Останні швидко стали здобутком жменьки потужних польських родин з великими придворними впливами: Конєцпольських, Любомирських, Жулкевських, Казановських, Калиновських. Реалізувалася така влада у найгіршому для місцевого населення варіанті: пишний придворний магнат ніколи сам не мешкав у глухому закуті над татарським шляхом, тож реально староством правили його намісники (підстарости), котрі не забували подбати й про себе. Недарма один із сучасників писав про українські намісницькі уряди так: "По-простому кажучи, кожен шукає, що – його [власне], a що – Богове".

Нові власники швидко вписалися в розпочату ще князями гостру конкуренцію за землі, котрі з кінця XVI ст. набули несподіваної вартості й тут, у колишніх напівпорожніх околицях. Сусідські сутички між князями й панами були справою звичною: хто мав шаблю при боці (a особливо княжу, підсилену власною гвардією), той волів не обтяжувати себе судовими клопотами. Острозькі воювали зі Збаразькими й Вишневецькими, Ружинські – з Корецькими й Тишкевичами, Збаразькі – з Корецькими і т. д. (на ці "війни" часто виводилися багатотисячні загони з усією гарматою воєнною і навіть з бубнами та корогвами). Важливо інше – досі це були свої внутрішні "війни", такі собі сварки в родинному колі. Польські магнати продовжували робити, по суті, те саме, але їхні дії вже сприймалися як чуже вторгнення, посягання на нібито усталений мир і порядок.

Безпрецедентне вивершення купки польських магнатів-королев'ят локалізувалося, крім усього, у сейсмічно загрозливій зоні – на землях козацького ареалу, що з логічною неминучістю вело до катаклізму. Почти магнатів, збройний контингент їхніх слуг, орендарів та клієнтів, як правило – зверхньо й презирливо настроєних до місцевого населення, доводили до непримиренності соціальний антагонізм, релігійні протиріччя, майнові конфлікти, врешті – просто побутові сутички. I хоча наступ польського землеволодіння був далеко не таким всеохоплюючим, як традиційно прийнято вважати (його усереднена частка коливалася приблизно між чвертю й третиною всього поземельного фонду, причому переважно за рахунок якогось десятка магнатських латифундій, оскільки маєтки дрібної і середньої шляхти немісцевого походження обіймали заледве 6 %), однак усі негативні зміни в суспільному бутті асоціювалися в свідомості українців саме з поляками – носіями нового, чужого режиму. Цю суму антагонізмів, що нагромаджувалася в сфері соціального побуту, Богдан Хмельницький охарактеризує невдовзі простими й вичерпними словами: "Поляк і спокій на Русі разом існувати не можуть".

* * *

З проникненням польських магнатів у степову смугу України пов'язане ще одне явище, котре з часом призвело до кривавого фіналу. Йдеться про масову появу тут єврейського населення, доти в містах Київщини й Брацлавщини епізодичного. Це опосередковано засвідчується тим, що перші конфлікти, пов'язані зі збільшенням числа євреїв-купців, спостерігаються в Києві