УПА у вирі боротьби - Юрій Борець
Вечір був тихий і місячний. Сильний грудневий мороз дошкульно щипав за вуха й ніс, але Чумак не зважав на це. Йшов бадьоро, вслухаючись у рипіння власних кроків. Акустика в горах була настільки сильною, що навіть зламання звичайного сірника було б чути дуже далеко.
Біля міста Тісної пролунав рушничний постріл, і його звук столунням пролетів поміж горами. З Ужгорода в сторону Самбора їхав потяг, напевно вантажний, бо дуже сапав і стогнав, а його сильна сирена часто нарушувала довкільний спокій.
Зближаючись до палаючої ватри між деревами, Чумак увесь час думав про вигідні колиби сотні Біра, й мимоволі і явилася думка про те, що до цього табору могли б приходити різні сотні на відпочинок. Адже ж улаштування чогось подібного в інших теренах було абсолютно неможливою річчю.
Прийшовши до постою чоти, Чумак сказав:
- Хто найбільше потребує, - хай собі візьме. У цьому мішку є взуття й уніформи.
- Невже штани для мене? - аж підскочив від радости Когут і зразу замовк, подивившись на зосереджене обличчя командира.
А Чумак оглянув швидким поглядом своїх вояків і несподівано для всіх запитав:
- Ану, друзяки, що робимо? Ночуємо тут, чи рушаємо в Перемищину?
Всі як один зірвалися їз застеленої чатинням землі, виявляючи цим свою готовність до негайного маршу. Погасили ватру й пішли. Керуючись, замість зв'язковим, компасом і картою, на другий вечір чота перейшла Сян біля села Лукового, потім пройшла Дзюрдзів і скерувалася в напрямі Ліська, а на четвертий день добилася до села Ляхови… Тут рій Шуліки відійшов до своєї сотні, а рій Чумака подався в напрямі Грушівки, в околиці якої стаціонувала сотня Громенка.
Вислухавши звіт Чумака, сотенний Громенко розпитав його про все докладно й відіслав рій на заслужений відпочинок. «Чумаківці» одразу довідалися, що в часі їх неприсутности сотня звела кілька поважних боїв, але вояцтво було найбільше горде за здобуття міста Динова.
Через кілька днів на польській стороні за Сяном сотня знову була в бою і спалила нафтові вежі в селі Вітрилові, а сотня Бурлаки зробила теж саме в селі Тирявій. Повстанці «грілися», бо зима випала дуже гостра, й морози доходили до сорока ступенів.
Вир боротьби став сильнішим…
Розділ 23. БОЇ ВЗИМКУ
Світ зустрів 1947-ий рік, а український нарід - тридцятий рік безперервної боротьби за свою незалежність. Відділ відсвяткував Свят-Вечір у селі Рибнім, а святочна атмосфера, як і в минулих роках, була дуже піднесена. Про непевний завтрішній день вояцтво старалося не думати. Його зброя поки що запевняла свободу, й повстанці її повністю використовували.
До знищення відділів УПА щораз то завзятіше брався запеклий комуніст, ставленик Москви у Варшаві, генерал Свєрчевський зі своїм штабом. На ньому натискала Москва, а він робив натиск на своїх підвладних. Поставив на Закерзонні проти упівських з'єднань 55.000 регулярних військ, а, крім того, багато міліції та агентів. Свєрчевський належав до великих амбіціоненерів, був фанатичним комуністом, а практика, одержана під час громадянської війни в Еспанії, тепер йому дужіе придалася.
Його плян був зовсім простий: віддати десять своїх за одного повстанця, і скінчити з відділами УПА протягом зими, або, як він казав, по слідах виловити повстанців як зайців. Його підвладні одержали наказ гонити упівські формації всіми силами й ліквідувати їх.
Одначе, практика показала зовсім інше. Перший великий наступ на сотню Громенка в Дилягівському лісі буя переведений цілим ворожим полком. Застава сотні, зауваживши ворога, привітала його вогнем, а сотенний, яким уже мав ясно вироблений плян маневрування, наказав своїм воякам відступати по снігу, що висотою сягав до пояса. Оскільки відступ відбувався стрілецьким рядком по витоптаній стежці, то ефективний наступ ворога був би осягнений тільки розстріліьнею, але в такому випадку кожний вояк мусив би промощувати собі шлях по глибокому снігу, що утруднювало дію. З огляду на це, поляки змінили тактику й повели наступ стежкою, витоптаною сотнею, аж доки підкладена упістами міна не пригадала ворожій стежі, що по цій стежці можуть ходити лише повстанці. Й хоч другої міни на ній цього дня не було, - ані один ворожий вояк нею більше не пішов.
Поляки почали прокладати другу стежку, поруч з упівською, але й тут їм не пощастило. Замаскований сотенний кулемет переконав їх, що «гусачком» наступати не можна, бо одна кулеметна куля здатна забити одразу кількох вояків.
Під час обіду чотовий Бартель сказав, що дуже хотів би прочитати ворожий рапорт про сьогоднішню облаву, але Чумак цікавився іншою справою: він думав над тим, як виглядала б сьогоднішня оборона сотні без командира Громенка.
Після обіду марш продовжувався. Зробивши колесо, сотня дійшла до того місця, звідки почався ворожий наступ. Авангардна стежа посувалася дуже обережно й раптом зауважила в лісі трьох ворожих вояків. Вони були певні, що коли їхнє військо переслідує бандерівців, то тут небезпеки немає, тому розклали вогонь і грілися біля нього. Чекали на прибуття своїх.
А, замість своїх, із кущів блиснула цівка автомата й почувся голос:
- Руки вгору!…
Ці троє поляків були дещо «мудріші» від інших. Один із них навмисне відірвав підошви від чобіт, щоб мати причину не йти в бій, другий відморозив собі руки, а третій належав до санітарного відділу й доглядав їх обидвох до часу повороту своїх. На допиті ці «герої» сказали, що відморожені руки й ноги можна вилікувати у шпиталі дуже швидко, але воювати вони не мають бажання, бо, мовляв, молоді і хочуть жити.
Сотенний задумав тут зробити засідку й відповідно зустріти ворога, коли він повернеться. Але його не було довго - топтав свою стежку поруч з упівською доти, доки на нього не полетіла нова черга з повстанського кулемета. Після цього сотня відійшла своєю стежкою, забравши від полонених зброю й медикаменти, а залишивши їм українську визвольну літературу. В лісі вже темніло, зближався вечір, і ворог вирішив відступити за Сян.
Вояки сотні Громенка звикли до боїв настільки, що дивилися на них як на своєрідний вид спорту. Й хоч кожному хотілося жити, їх тягло до боїв, до акцій, до чинів. За їхнє життя найбільше боялися командири, а зокрема сотенний. У
