Українська Держава — жорсткі уроки. Павло Скоропадський Погляд через 100 років - Кирило Юрійович Галушко

відповідним наказом гетьмана дещо по іншому: згідно з гетьманським наказом при Генеральному штабі був утворений Організаційний відділ із формування козацького війська. Його очолив спочатку М. Фисенко, а з 15 вересня — військовий старшина В. Волковицький412. Хоча оргвідділ продовжував працювати і при Раді. Такі «реорганізації» і боротьба за першість, що тривали від початку, на нашу думку, можна пояснити помітним впливом на гетьмана І. Полтавця-Остряниці, який у такий спосіб мав можливість «коригувати» заходи військового міністерства.

І. Полтавець відіграв не останню роль в організації гетьманського перевороту413. Крім того, серед кандидатів на гетьмана, яких, зокрема, пропонувала німецька військова контррозвідка був і «політичний авантюрист» І. Полтавець414. Прийшовши до влади, П. Скоропадський уже 1 травня окремою грамотою «пожалував» військовому старшині І. Полтавцю звання генерального писаря України і залишив «при особі власній як радника і відаючого канцелярією гетьманською в відзнаку чого надаєм йому цю грамоту і клейнодами генерального писаря жалуєм»415.

Незважаючи на певну театральність, якою було обставлено діяльність генерального писаря (про це є багато свідчень), насправді І. Полтавець мав достатньо владних повноважень. Генеральному писарю була підпорядкована Власна канцелярія гетьмана. Він користувався правами командира бригади. До його обов’язків належало виконання особистого офіційного листування гетьмана та його особистих доручень: складання проектів офіційних документів, листів, вітань; представлення до державних нагород осіб, безпосередньо підлеглих гетьманові; інформування преси про гетьманське життя. Генеральний писар повинен був усюди супроводжувати гетьмана: на виїздах і виходах, на парадах, оглядах, під час мандрівок. (Не випадково на багатьох світлинах, де гетьман П. Скоропадський в оточенні «свити», є й І. Полтавець). Передбачено було, що його посада могла поєднуватися з посадою «Генерального Писаря Генеральної Ради Військ Козацьких».

Лише генеральний писар міг заходити до гетьмана для особистої доповіді як за відповідним графіком, так і в будь-який час за потреби. Йому був підпорядкований також особистий лікар гетьмана. Помічники генерального писаря та старшини для доручень мали права командирів батальйонів416.

Чимало мемуаристів, описуючи зустрічі з гетьманом П. Скоропадським, обов’язково згадують про І. Полтавця. Ось що пише Дмитро Дорошенко: «Я завжди, скільки міг, настоював в розмовах з Гетьманом на потребі використати всіх національно настроєних старшин, щоб притягти їх до служби. Одначе І. В. Полтавець-Остряниця, до котрого в таких випадках відсилав Гетьман, мав якісь власні міркування і здається, більше цікавився реставрацією стародавнього козацтва та вигадуванням нових уніформ, ніж творенням регулярної української армії»417.

В. Євтимович також приділяє багато уваги І. Полтавцю:

«[…] Полтавець-Остряниця — це був великий знавець придворної етикети й звичаїв — побутовщини з часів давнішої Гетьманщини й під цим поглядом надавався ліпше на Головного Церемонімайстра, ніж на Генерального Писаря.

[…] Полтавець-Остряниця виглядав так, ніби зіскочив зі старого портрета.

[…] Гетьман тримається з натуральною простотою та зичливістю […] під цим оглядом дуже відріжняється від свого Генерального писаря, у якого занадто є пози…»418.

Роль І. Полтавця у владній ієрархії описав у спогадах начальник штабу гетьмана Борис Стелецький: «Его роль сводилась к составлению проекта речей произносимых гетьманом, различного рода официальных писем сугубо национального характера и вообще всего то[го], что должно было придать деятельности Скоропадского ярко украинскую окраску и сблизить его с украинскими самостийницкими кругами»419. Б. Стелецький також називає інших, окрім генерального писаря, осіб, які могли впливати на рішення гетьмана, — державний радник Олександр Палтов, особистий ад’ютант Гнат Зеленевський та начальник гетьманського штабу, тобто сам Борис Стелецький. Він також згадує про вплив на зміст офіційних документів, що їх підписував гетьман, керуючого Міністерством закордонних справ Дмитра Дорошенка420. Проте у складних ситуаціях вирішальне слово було не за ними: «Полтавець и Дорошенко стремились всегда внести в слова гетьмана наибольшую рознь с Россией, а Палтов и Начальник Штаба употребляли все усилия сгладить эти отношения и сделать их для общерусского направления не столь вредными. Если же все таки Скоропадский склонялся на сторону Полтавца и Дорошенко, то противная сторона приглашала на это совещание супругу гетьмана, которая являлась как бы случайно и как женщина очень от природы умная находила способ примирить стороны и убедить своего мужа»421.. Отже, І. Полтавець був вагомим, але далеко не єдиним, «центром впливу» в оточенні П. Скоропадського.

404

Полонська-Василенко Н. Історія України: 1900—1923 рр. — К., 1991. — С. 92.

405

Дорошенко Д. Історія України 1917—1923. — Т. 2. — Ужгород, 1930. — С. 197.

406

ЦДАВО. — Ф. 1074. — Оп. 1. — Спр. 2а. — Арк. 55зв.

407

ЦДАВО. — Ф. 1074. — Оп. 1. — Спр. 2а. — Арк. 56.

408

ЦДАВО. — Ф. 1074. — Оп. 1. — Спр. 2а. — Арк. 81.

409

ЦДАВО. — Ф. 1216. — Оп. 1. — Спр. 268. — Арк. 1-6зв., 10зв.

410

ЦДАВО. — Ф. 3293. — Оп. 1. — Спр. 3. — Арк.31.

411

ЦДАВО. — Ф. 1216. — Оп. 1. — Спр. 268. — Арк. 6.

412

ЦДАВО. — Ф. 1077. — Оп. 1. — Спр. 19. — Арк. 219.

413

Геращенко Т. С. Українська Народня Громада // Вісник Київського державного лінгвістичного університету. Серія «Історія, економіка, філософія». — К., 2000. — Вип. 4. — С. 207.

414

Політична історія України ХХ століття. — Т. 2. — К., 2003. — С. 218.

415

ЦДАВО. — Ф. 3293. — Оп. 1. — Спр. 7. — Арк. 10.

416

Тимощук О.В. Охоронний апарат Української Держави (квітень — грудень 1918 р.). — Харків, 2000. — С. 224—225.

417

Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє-минуле (1914—1920). — Мюнхен, 1969. — С. 335—336.

418

Євтимович В. Ставлення в Гетьмана. Уривок зі споминів. — Торонто, 1937. — С. 7—9.

419

ЦДАВО. — Ф. 4547. — Оп. 1. — Спр. 1. — Арк. 134.

420

ЦДАВО. — Ф. 4547. — Оп. 1. — Спр. 1. — Арк. 123, 135.

421

ЦДАВО. — Ф. 4547. — Оп. 1. — Спр. 1. — Арк. 135—136.

Гетьман Павло Скоропадський із родиною. Фото 1918 р.

Протягом червня — липня статутний відділ Головного військово-­юридичного управління спільно з Власною канцелярією гетьмана підготували проект «Статуту Генеральної Козацької Ради», у якому визначено її завдання, склад, штатний розклад і адміністративний поділ козацтва та кошти на утримання як самої Ради, так і козацтва загалом422. Згідно з цим Статутом «нагальними» завданнями ГКР було: «1) Поновлення історичного Українського Козацтва для утворення Української з усіма її історичними традиціями Держави під владою Гетьмана. 2) Утворення твердої опори для проведення в життя та свідомість Українського народу всіх реформ, викликаних обставинами сучасного менту та маючих на меті добро всього народу і козацтва окремо»423.

На підставі цих завдань визначено головні напрями діяльності ГКР: «1) Прищеплення серед людності України здорових, з погляду державної вигоди, ідей та поширення Української ідеї Державності методом зразку виключно, себто формування з хліборобів-власників (козаків) організованих військових частин для боротьби з анархічними виступами проти порядку на Україні, під яким би прапором ті виступи не робилися. 2) Проведення в життя заходів до об’єднання та організації хліборобів України всіма, які матимуться при існуючих обставинах, засобами. 3) Культурно-просвітня праця на місцях»424. Тобто Генеральна козацька рада мала два головних напрями діяльності — військово-організаційний та культурно-просвітницький. Вона мала перебувати на повному державному утриманні, а крім того, додатково отримувати кошти на «організацію українського козацтва»425.

У липні 1918 р. у державній друкарні надруковано «Статут