Україна та Росія. Як брати горщики побили - Денис Володимирович Журавльов
Безперечно, безпосереднім приводом для вже задуманої радниками Катерини II (і можливо, нею самою) ліквідації українського гетьманства послужили гетьманські чолобитні 1763 року з проханням дозволити відкрити в Батурині університет, водночас реформувавши на тих самих засадах Києво — Могилянську академію, і головне — визнати спадковість посади гетьмана за його нащадками. Дотепер спірним є питання, чи підкинув гетьманові цю ідею провокатор Теплов, чи висунула її козацька старшина — династійні проекти для козацької України не рідкість, згадаймо Хмельницького, Мазепу та ін. Головне, що той-таки Теплов, який з 1762 року став статс — секретарем імператриці, якусь роботу все ж провести встиг. Вінцем його зусиль стала доповідна записка — донос «О непорядках в Малороссии», у якій докладно змальовувались усі вади козацького устрою і виказувалася лицемірна «турбота» про українців, котрі, мовляв, самі хочуть напряму перейти під владу справедливої імператриці, а вона просто мусить ліквідувати застарілий і шкідливий для її імперії гетьманат на чолі з нахабою Розумовським, який уже будує якісь династійні плани!
Можливо, існував і радикальніший проект ліквідації гетьманату — зі звинуваченням Розумовського в «мазепинстві» й судом над ним (про це є згадки у сучасників тих подій), проте обережна імператриця вирішила «натиснути» на гетьмана сильно, навіть брутально, «чтоб и имя гетманов исчезло, не токмо бы персона какая была произведена в оное достоинство», але таки без скандалу на всю імперію — і на всю Європу. Розумовського викликали в Санкт — Петербург, де його прийняли дуже холодно. Обійняв гетьмана під час зустрічі лишень один Теплов, на що навіть недруг Розумовського, фаворит Катерини II Григорій Орлов процідив знамениту біблійну фразу «його цілує, його ж і зрад ить». Після непростих «переговорів» Розумовський погодився зректися булави, залишившись при всіх маєтках, пожиттєвій пенсії в 50 тисяч карбованців і ще купою різних маетностей і палаців включно з цілим містом Гадячем, і діставши чин російського генерал — фельдмаршала (звісно, не взявши участі в жодній битві). 10 листопада 1764 року з'явився імператорський указ про ліквідацію гетьманства і призначення для керування колишньою Гетьманщиною нової Малоросійської колегії. Історія політично окремої, хай і підпорядкованої Росії, Української козацької держави закінчувалась.
Отже, шлях козацької України до Переяслава був відносно коротким, хоч і непростим, попри те, що писали про нього багато авторів, котрі вважали його мало не «запрограмованим» усім перебігом української та російській історії. Сам Переяслав став результатом унікальних обставин, і як політичний акт виявився напрочуд нетривалим, адже обидві сторони не збиралися виконувати свої непевні обіцянки, маючи кожна тільки свою конкретну мету. А ось шлях від Переяслава виявився довгим, і визначався він не «братерством» чи «ворожнечею» українського та російського народів, а реальним співвідношенням сил державних утворень, у межах котрих проживали ці народи — Української козацької держави й Московського царства (згодом Російської імперії). Історія судила першій блискучий початок і нетривале існування, а другій — досить довге політичне життя, зростання військово — політичної, економічної та культурної величі, не останньою мірою завдяки українському потенціалу. На цьому шляху були і періоди активного наступу царів, і перемоги гетьманів, котрі змушували російських самодержців до тактичних змін у їхній політиці щодо України. Одначе, стратегічно ситуацію визначали сила двох згаданих державних утворень, з — поміж яких Українська козацька держава, і так будучи потенційно слабшою, не змогла пристосуватись до нових умов, проеволюціонувати настільки, аби гідно протистояти тиску з боку політично й культурно інакшого сусіда, котрий зумів-таки до кінця пройти свій шлях болючої, непростої еволюції: Звісно, винесені в назву розділу словосполучення мають іще одне значення — в якомусь розумінні вся подальша українська історія може розглядатись як шлях «до» або «від» Переяслава, тобто самоствердження української нації відбувалося на основі ствердження і прийняття так званого «Переяславського міфу» про втрачену (з варіаціями на тему щодо того, хто в тому винен) можливість рівноправного україно — російського союзу або заперечення цього міфу. Міфу, який, зрештою, остаточно не помер навіть сьогодні.
Розділ V
Як «мати міст руських» стала імперською провінцією
Українська культурна провінційність — явище невигадане і саме собою цікаве. Інколи вважають, що це якась уроджена вада українців, так само як «висока культура» е одвічно притаманною спадкоємцям блискучої імперської культури — росіянам. Звісно, це не так.
У цьому розділі мова піде про те, як Україна (пам’ятаєте відомий вислів, яким віщий князь Олег окреслив колись Київ, «матір» імперії Рюриковичів — Київської Русі) стала провінцією Російської імперії, але не в політичному чи економічному сенсі — про це йшлося в попередньому розділі.
А саме — йтиметься про таке явище як культурна «провінційність», і про те, звідки воно взялося в історії україно — російських культурних взаємин XVII–XVIII століть. Адже чи не дивно — у другій половині XVII століття українські землі були фактично тим регіоном, звідки до Росії потрапляли нові культурні тенденції, масово рекрутувалися діячі науки та мистецтва, а рівень освіченості не лише духовенства (найосвіченішої середньовічної категорії населення, такої собі «середньовічної інтелігенції»), а й пересічних громадян значно переважав згаданий рівень у мешканців Московської держави. Проте минуло століття — півтора, і козацька Україна стала «тихою Малоросією», не надто освіченою, колоритною, цікавою для мешканців імперії, але такою безнадійно провінційною…
Історія культурних взаємин Москви і Києва (він лишався культурним символом України, яким так-таки не змогла стати жодна козацька столиця; найближче до цього був Батурин часів Мазепи та Розумовського) протягом XVII–XVIII століть непроста, цікава і достатньо міфологізована стараннями як російських, так і українських істориків. Головний міф з російського боку щодо згаданих відносин у свій час сформулював іще В. Бєлінський, котрий, як відомо, стверджував, що, приєднавшись до рідної їй Великороси, Малоросія відкрила собі шлях до освіти та європейської культури. Це твердження (яке просякнуте гордістю за досягнення часів XIX століття, доби розвиненої «класичної культури» Російської імперії, коли попередня епоха вже була міцно забута російськими інтелектуалами) в більш чи менш категоричній формі
