Україна та Росія. Як брати горщики побили - Денис Володимирович Журавльов
5 листопад а в Глухові у присутності царського посланця князя Долгорукого, російських військ, лише двох українських полковників (Скоропадського і Полуботка), місцевих козаків, яких зуміли назбирати, за відсутності всієї генеральної старшини (що була з Мазепою або вичікувала) відбулася церемонія виборів гетьмана. Скоропадський, відчуваючи непевність своїх позицій, брав «самовідвід», пропонуючи кандидатуру Полуботка, після чого росіяни, схоже, натякнули, що останній є зовсім небажаним кандидатом саме через свою активність і численні таланти. Після таких переконливих аргументів, за тогочасним документом (цитованим відомим істориком XIX століття Д. Бантишем — Каменським), «новоизбранный гетман кланялся народу и говорил: я недостоин гетманского уряда. — «Достоин, — ответствовал народ, — ты старый и верный слуга царского величества в Войске Запорожском». Князь Долгорукий вручил Скоропадскому войсковые клейноды: бунчук, знамя, булаву и печать, привел к присяге и отправился с ним в дом князя Меншикова, где Скоропадский представлен был государю вместе с находившимися тогда в Глухове полковниками и старшинами. В сей день гетман угощал подчиненных своих обеденным столом, и пальба из пушек не умолкала близ его дома».
Ідилія та й годі, чи не правда? Особливо добре вдався автору документа «вірнопідданий народ», насправді дезорієнтований «шведчиною» та репресіями. Зауважмо — навіть найменші формальні традиції під час виборів гетьмана були дотримані (на відміну від таких «дрібничок», як брак абсолютної більшості старшинської еліти і навіть договірних статей з новообраним гетьманом! Відомі Решетилівські статті, чи «Просительные пункты», будуть затверджені царем аж у липні 1709 року), от тільки землю ніхто на голову Іванові Іллічу не сипав, як це робили буйні запорожці зі своїми кошовими (щоб не забували, звідки прийшли і куди зрештою всі ми підемо). Подальша історія гетьманування Скоропадського є безкінечною вервечкою компромісів і проявів обережної боротьби за збереження залишків Української козацької держави, які руйнувалися безжальною, невідворотною, «бульдозерною» атакою царя — модернізатора, котрий насправді не відчував до Скоропадського ні жодної поваги (як це було з Мазепою аж до 1708 року), ані стовідсоткової довіри. Проте через склад ну геополітичну обстановку (тривала Північна війна, назрівав новий конфлікт із Туреччиною) піти на повну ліквідацію Гетьманщини цар не міг. «Вірні малороси» могли «не так зрозуміти» це «піклування про їхнє благо» і піти шляхом Мазепи й Орлика. Тож Петро вирішив підточити васальну державу, її економіку і перш за все військо зсередини — примусовими канальними роботами, спорудженням фортифікаційних будівель, військовими походами для завоювання далеких країв тощо. Козаків і селян нерідко відправляли до найвід- даленіших куточків гігантської імперії — до Петербурга, Астрахані, Царицина (копати Волго — Донський канал), на Кавказ та Каспій (український козацький поет Захар Дзюбаревич написав про ці події «Псалом Терський і Дербентський», що починається промовистою фразою — «вже надходить кінець світу отим людям без одвіту», тобто козакам). Зрештою, про того, хто загнав «голих і голодних» унаслідок тривалих і виснажливих імперських походів українських козаків на далеку Північ та збудував «на їх трупах катованих» столицю, давно і недвозначно висловився Тарас Шевченко. З походів і робіт додому поверталося, заданими Б. Крупницького, від 30 до 60 % — інші гинули від брутального поводження, поганих умов життя, епідемій тощо. 1721 року на Ладозькому каналі працювало десять тисяч козаків, з них за один лише рік померло З тисячі. Поступово збройні сили Гетьманщини втрачали рештки своєї боєздатності, а отже і не могли в майбутньому вчинити жодного опору імперії.
Подібною була політика царського уряду й у сфері економіки. Все частіше українським купцям заборонялося займатися закордонною торгівлею (або вона переорієнтовувалася з традиційного і географічно ближчого Данцига на далекі й невигідні для українців «морські ворота імперії» — Архангельськ, Ригу, Петербург). Запроваджувалась державна монополія на низку товарів, застосовувався державний примус, аби купці з Гетьманщини перекуповували різноманітні товари лише в російських купців, що йшло на користь тільки останнім. Спеціальні розпорядження царя взагалі забороняли торгівлю гетьманців і запорожців, на порушників чекав батіг і Сибір. Фактично Петро І скасував вільну зовнішню українську торгівлю як таку, обмежуючи й торгівлю внутрішню. Імперський уряд здійснив нову (після спроб XVII століття) спробу наводнити Гетьманщину «поганою» мідною монетою, яка видавалася за срібну. Швидко зростало оподаткування населення Гетьманщини (зокрема, на міста, що у свій час підтримали Мазепу, накладалися штрафи), надто важким тягарем були постої царських військ на території лівобережних полків (українське Правобережжя «великодушний» цар узагалі віддав своєму польсько — саксонському союзникові Августу II).
Читач, можливо, спитає — а що ж робив у цей час гетьман Скоропадський? Намагався не псувати відносин із «сильними імперського світу». Зітхаючи, узаконював роздачу земель з українськими селянами та навіть козаками царському фаворитові Олександру Меншикову та відомому «героєві» подій 1709 року полковникові Гнатові Галагану, канцлерові Російської імперії графові Головкіну, князеві Долгорукому, віце-канцлеру й успішному казнокрадові (згодом покараному самим же Петром І) баронові Шафірову, фельдмаршалу Шереметєву та ін. Непрості стосунки Скоропадського з Меншиковим, які інколи виливались у скарги з боку гетьмана цареві, не могли змінити ситуації. Показово, що, одержавши в Гетьманщині землі з селянами, козаками та міщанами, російські сановники відмовлялись підкорятися владі гетьмана, підбурюючи до того і своїх підданих.
Справа в тому, що помітно скоротились і гетьманські повноваження як такі — відразу після обрання Івана Скоропадського, цар, упевнений, що «все гетманы от Богдана Хмельницкого были изменниками» (!), у липні 1709 року наказав стольнику Андрієві Ізмайлову повсякчас «бути при гетьмані» фактичним співправителем — царський резидент мав спільно з гетьманом вирішувати всі основні державні проблеми, водночас стежачи за всією українською адміністрацією задля недопущення нового «бунту» чи «зради». Згідно з Решетилівськими статтями гетьман позбавлявся права призначати старшину,
