Справжня історія Стародавнього часу - Олексій Мустафін

яких ремесло стало головним, ба навіть єдиним заняттям, — ремісники. Вони виготовляли тканини чи посуду значно більше, аніж було потрібно в їхньому власному господарстві, і просто обмінювали надлишки своїх виробів на хліб, сир чи м’ясо у родичів або сусідів. Речі, призначені не для власного вжитку, а для обміну, зазвичай називають товарами.

Обмінювалися між собою й окремі громади, адже навіть поклади глини, придатної для виготовлення посуду, зустрічаються не всюди. Що вже казати про сіль чи кремінь — цей камінь був найкращим для виробництва знарядь праці. Звісно, хлібороби, скотарі чи ремісники не мали часу й сил для мандрівок і пошуків потрібних виробів, тому згодом цю справу взяли на себе посередники — торгівці. А обмін перетворився на окреме заняття — торгівлю. Щоб полегшити обмін, торгівці з часом почали визначати ціну окремих товарів, прирівнюючи їхню вартість до певної кількості черепашок, шкір тварин або ж мір зерна.

Становлення патріархального суспільства

1. Початок доби металів. Чим більше у давніх людей було знарядь праці, чим досконалішими вони ставали, то більше було потрібно матеріалу для їхнього виробництва. Але з часом запаси кременя почали вичерпуватися. Наприкінці неоліту діставати його доводилося навіть з-під землі, викопуючи глибокі ями — шахти, стінки яких будь-якого моменту могли завалитися, поховавши під собою копачів.

Шахта неолітичної доби в Валькенбурзі

Шукали люди і те, чим можна замінити кремінь. У цих пошуках вони звернули увагу на дивні камінці, що від ударів не розколювалися, а плющилися, у вогні ж — розм’якшувалися, набуваючи цілком іншої форми і вигляду. Так відкрили метали. Першим металом, із яким «познайомилися» люди, було золото. Але його знаходили не так часто і тому цінували неабияк високо, та й виготовляли із золота переважно прикраси.

Мідь зустрічається у природі частіше, хоча й не у чистому вигляді, а у складі руди. З міді теж спочатку робили прикраси, але згодом зрозуміли, що цей метал цілком придатний і для виготовлення знарядь праці. І навіть зручніший за кремінь. Адже мідна сокира не ламалася, а лише гнулася, її лезо можна було гострити. З появою міді з’явилися і зовсім нові інструменти, які неможливо виготовити з каменя, — такі як пилка або ножиці. Близько п’яти тисяч років до нашої ери люди навчилися будувати великі печі, в яких мідь можна було не лише розігрівати, а й плавити. Розплавлений метал просто розливали у глиняні форми, і коли він охолоджувався — отримували вже готові вироби.

Мідь у природному вигляді

Щоправда, для деяких виробів м’який метал не підходив — тому, наприклад, наконечники стріл продовжували виробляти з кременя. Тож нову добу в історії людства називають не мідною, а мідно-кам’яною добою, або ж енеолітом.

2. Зміни у сільському господарстві. З появою мідних знарядь обробляти землю стало легше. Ще одним корисним відкриттям стало винайдення плуга, який зовні нагадує ту ж мотику, але знач­но більшу і, звісно, важчу. За допомогою плуга можна не просто розпушувати землю, а й робити в ній глибокі борозни — орати. Щоправда, для того аби тягнути плуга, людської сили вже не вистачало — доводилося запрягати у нього биків. І якщо раніше в полі працювали переважно жінки з мотиками, то з важким плугом і биками поралися вже чоловіки.

Обробляти землю і вирощувати худобу одночасно було важко. Тож одні громади згодом стали переважно землеробськими, а інші — скотарськими. Хлібороби жили на одному місці та змінювали його лише тоді, коли навколишні поля виснажувалися. Тому будували постійні житла з глини чи каміння. Скотарі змушені були постійно пересуватися в пошуках свіжої трави для своїх черід. Тож жили зазвичай у наметах, які легко було збирати й розбирати.

Спочатку землеробські й скотарські громади мирно співіснували між собою, обмінюючи живу худобу, м’ясо тварин, шкіру чи вовну на зерно та городину. Але з часом між ними почали спалахувати і суперечки, адже іноді ті самі землі орачам були потрібні під поля для вирощування хліба, а їхнім сусідам — під пасовища.

3. Поява приватної власності. Зміни відбувалися не лише в господарстві, а й у родинних стосунках. Тепер саме дорослого чоловіка вважали головою сім’ї, волі якого мали беззаперечно підкорятися його дружина, діти й онуки, які мешкали з ним під одним дахом. Учені називають таку сім’ю патріархальною (це слово з грецької перекладається як «влада батька»).

Зусиль однієї сім’ї тепер цілком вистачало, щоб упоратися з оранкою або доглядом за великою чередою. Тож і працювати єдиною громадою вже не було потреби. Відтак голови сімей почали вимагати поділу її майна на окремі частки, якими вони могли б користуватися на власний розсуд. Якщо раніше існувала лише громадська власність, то тепер поруч із нею виникає власність приватна, яка належить не всій громаді, а тільки одному господарю.

Спочатку приватною власністю стали знаряддя праці й житла. Потім почали ділити між сім’ями худобу — пасти її й надалі могли спільно, але кожен знав, яка саме тварина належить йому. Згодом, щоб ніхто не зазіхав на чуже майно, почали використовувати особливі мітки — клейма. У землеробських громадах спочатку ділили тільки врожай. Пізніше кожній сім’ї почали виділяти окремі ділянки землі у користування. Але тривалий час земля все одно вважалася громадською власністю. Усій громаді належали також ліси, пасовища і водойми.

Табличка з малюнком, що може бути «знаком власності», знайдена у Градешниці (сучасна Болгарія)

Поява приватної власності сприяла розвитку суспільства. Адже тепер добробут кожної сім’ї залежав від її власної вправності. Якщо працювали добре — то й врожай був вищим, і худоба давала більше шерсті, молока і м’яса, і запасів їжі вистачало не на один рік, якщо ні — нарікати можна було лише на самих себе.

Проте з появою приватної власності з’явилася і майнова нерівність, адже в однієї родини всього було вдосталь, а інша ледь зводила кінці з кінцями. Щоб вижити, зубожілі члени громади могли, звісно, звернутися по допомогу до інших, але тепер збіжжя чи інше майно доводилося позичати — брати у борг, а потім повертати, часто — у більшому обсязі. Дехто взагалі був змушений іти у найми — тобто працювати за певну винагороду в заможнішого господаря. З’явилися причини