Таємна історія Радянського Союзу - Павло Правій
Мій прапрадід був висококваліфікованим слюсарем. Працював багато років на заводі у Харкові. Збирав кошти, мріючи про власний млин. І він його побудував. Саме у 1929 році. Власноруч. Односельці вмовляли: дивися, що робиться навколо, облиш. Але він вперто мотав головою: не може такого бути, щоб у мене це забрали. Я сам побудував, на власні гроші. Але комуністи та комнезамівці (цих патологічних нероб і п’яниць я вже згадував) дочекалися, доки прапрадід заб’є останній гвіздок і млин «націоналізували». А прапрадіда мого, як куркуля, відправили на 5 років ліс валити. Повернувся він вже коли був колгосп. Хоч Голодомору не застав, але геть хворий. Куди податися? До колгоспу, ремонтувати техніку. Так незабаром і помер просто біля колгоспної сівалки. А млина, до речі, коли він повернувся з табору, уже не було. Розвалився від «дбайливості» колгоспного начальства. Так ось сумна індивідуальна історія…
А якщо ти голий і босий, і майна у тебе три курки й клаптик городу, але до колгоспу йти не хочеш – на тебе теж знайдуть управу. Не підпадаєш під категорію «куркуля» – будеш «підкуркульником», тобто союзником «куркульського сміття». В усьому нормальному світі праця оплачується. Де краще, де гірше. Проте не у більшовиків. Вони вирішили, що селянам гроші ні до чого. 22 червня 1930 року Всесоюзний союз сільськогосподарських колективів (Колхозцентр) СРСР встановив оцінку й оплату праці в колгоспах не в грошах, а в трудоднях. Так звані «палички». Що це таке? О, це чудовий винахід комуністів. За роботу тепер колгоспникам не платили. Відпрацював день – поставили паличку у відомості. Восени колгосп здавав батьківщині урожай за заздалегідь затвердженим планом: стільки-то тонн зерна, цибулі, капусти, гороху тощо. А те, що залишалося після цього – ділили між колгоспниками відповідно до того, хто скільки «трудоднів» набрав. Прямо скажемо: залишалося після розрахунку з улюбленою державою небагато. У неврожайні роки – взагалі нічого. Бо улюбленій державі робітників і селян було абсолютно начхати – врожайний рік чи ні. План виконай. Як хочеш. Неврожай – народи ці тонни; придбай в Америці або на Марсі, але державі план дай – не гріши. Наприклад, в урожайному 1937 році в половині колгоспів селянам видали аж до трьох кілограмів зерна на трудодень. «До» це могло бути і 3, і 2, і навіть один кілограм. А в неврожайному 1939 більш ніж у третині колгоспів на «трудодень» дали менше кілограма. Ось ці «ріденькі» кілограми, якщо їх продати на базарі або тій таки любій державі за «твердою» (тобто мізерною) ціною, і були єдиним джерелом грошей радянської селянської сім’ї. На ось ці копійки селяни мали купувати гас і мило, тканину на пошиття штанів і сіль. З чого жили? А натуральним господарством – рятували город і корова. Знесла курка яйце – діти не їдять, а відноситься те яйце в магазин і здається державі за «твердою» ціною. Аби дітям хоч якесь взуття купити. Можна було ще в колгоспі вкрасти, тільки за це давали мінімум 5 років таборів за відомим «Законом про п’ять колосків», або відразу розстріл.
Ще один страшний нюанс. «Трудодні» давали голові колгоспу, бригадирам і іншим колгоспним начальникам абсолютну владу над радянськими кріпаками. Бо бригадир міг угледіти в мужика або баби «погану роботу» і абсолютно законно не зарахувати «трудодень». Відгорбатився ти з другої години ночі до одинадцятої вечора в полі, а тобі – дулю. А ось куму або кумі своїм бригадир міг і два, і чотири «трудодні» записати. І десять. Абсолютно законно. Закон такий був в СРСР. До речі, так колгоспних «ударників» створювали. Траплялося, що ці батіг і пряник використовувалися в особистих цілях. Ще як траплялося. Захотів бригадир молодицю – пропозиція їй: підемо до стодоли на сіно, два трудодні запишу. А не підеш – місяць гаруватимеш задарма – я все одно «неякісну роботу» у тебе знайду. А за невиробіток мінімуму трудоднів – кримінальна відповідальність, між іншим. До речі, в колгоспах мали ішачити й діти, починаючи з 12 років. Мінімальний виробіток для них встановлювався 50 днів на рік. Така ось панщина радянського зразка. Один день на тиждень дванадцятирічна дівчинка мусила відпрацювати на рідну державу, де, як співали у знаменитій пісні: «Так вольно дышит человек». І ось ця страшна система рабства ХХ століття існувала 36 років.
Тільки в 1966 році трудодні скасували й почали платити гроші колгоспникам. Ну, як платити. Не назвеш 40 рублів шикарною зарплатнею. Еквівалент вартості 12 пляшок горілки. Але тут Сталін, Калінін, Молотов і компанія зіткнулися з неприємним фактом. Селяни не хотіли горбатитися задарма й голодувати. Почалася масова втеча з колгоспів. Усі великі міста, особливо російські, було забито голодними голодранцями, які або просили милостиню, або готові були на будь-яку роботу за копійки. Євдоким Ніколаєв 9 червня 1931 року писав у щоденнику: «На вулицях Москви дуже багато з’явилося порівняно молодих і міцних сільських хлопців, взутих у личаки й одягнених у домоткані сіряки. Деякі з них із торбами. Усі вони, схудлі і брудні, обірвані, жалісно просять милостиню. Я деяких розпитував, звідки вони. Вони назвали свої місця проживання, переважно зі степових губерній – Орловської, Брянської, Калузької тощо. Усі вони втекли зі своїх