Конституція України. Науково-практичний коментар - Колектив авторів

Таким чином, під конституційним правом на вільний розвиток особистості слід розуміти здатність використання індивідом гарантованих Конституцією правових можливостей для здійснення своїх інтересів задля реалізації внутрішнього потенціалу особи, її творчої самореалізації. Право на вільний розвиток особистості хоча й є конкретним конституційним правом, проте має складний інтегральний характер: як універсальний вираз свободи воно комплексно виражає сутність усіх інших конституційних прав і свобод та водночас реалізується через інші конституційні права і свободи людини. Воно також поєднує в собі властивості як негативних прав (тобто передбачає невтручання держави і суспільства у реалізацію життєвого шляху індивіда), так і прав позитивних (тобто вимагає створення економічних, соціальних, політичних, культурних та інших необхідних умов своєї реалізації).

У коментованому приписі зустрічається такий законодавчий прийом, коли в одній статті закону разом з формулюванням певного права визначаються й межі його використання. Такий прийом застосовується і в деяких широко визнаних міжнародних актах щодо прав людини. Межею здійснення людиною її права на розвиток тут визначено необхідність дотримання прав і свобод інших людей. Вказана межа охарактеризована і в одній із наступних статей Конституції України у вигляді обов’язку кожного не посягати на права і свободи інших (ч. 1 ст. 68). Вона властива використанню людиною не тільки права на розвиток, а й усіх інших її прав. Проте оскільки про неї тут згадано вперше, слід зупинитись на цьому питанні докладніше.

"Уявлення про те, що межею здійснення людиною власних прав є непорушення нею прав інших осіб, відображає загальнолюдський досвід життя у суспільстві, досвід гуманного, цивілізованого спілкування. Воно зустрічається вже у стародавніх релігійних текстах (у Біблії читаємо: «Не робіть іншим того, чого собі не бажаєте». — Дії 15:29) та у висловлюваннях видатних мислителів людства («Чини так, аби твоє свавілля було сумісним із свавіллям іншого згідно зі загальним законом свободи». — І. Кант). Тому важливим критерієм вільного розвитку особистості кожного є повага до інтересів, прав і свобод інших людей. Однак запровадження розглядуваного обмеження на практиці може викликати неабиякі труднощі. Адже у соціально неоднорідному суспільстві поряд із загальносуспільними інтересами, однаковими для всіх його членів, існують й інтереси специфічні — групові та індивідуальні.

Тому змістовна інтерпретація різними суб’єктами людських прав, яка зумовлюється значною мірою цими «частковими» інтересами і покликана полегшувати їх задоволення, досить часто не збігається. А звідси й уявлення про те, де ж саме починаються ті права інших, котрі мають бути межею здійснення особою її власних прав, у різних суб’єктів доволі часто відрізняються. У разі конфлікту цих уявлень (конфлікту інтерпретацій) його розв’язання доручається незалежному арбітрові — суду, з рішенням якого мусять погодитись учасники конфлікту.

Наступне положення коментованої статті пов’язане із загальною характеристикою правового становища індивіда у суспільстві. Тут вперше зустрічається поняття обов’язку особи. І стає очевидним, що до такої характеристики має входити вказівка не тільки на права та свободи людини, а й на її обов’язки. Щоправда, йдеться тут не про всі обов’язки людини, а лише про ті, які вона має перед суспільством у цілому, у той час як у неї існують ще й обов’язки перед іншими людьми, їх спільностями та об’єднаннями, перед державою. Слід підкреслити, що розглядуваний обов’язок — це не юридичний обов’язок, встановлений законодавством. Він випливає не з юридичних норм держави, а з усіх умов суспільного життя. Отже, йдеться не про спеціально-соціальний (юридичний), а про загальносоціальний обов’язок (точніше — один із його різновидів). Соціальний обов’язок людини — це необхідність певної її поведінки, об’єктивно зумовленої конкретно-історичними потребами існування та розвитку інших людей, нації, народу, його соціальних груп й усього суспільства. Найважливіші із соціальних обов’язків держава фіксує у законодавстві, тим самим надаючи їм юридичного характеру, і забезпечує різноманітними, у тому числі примусовими засобами. Так, наприклад, це зроблено щодо обов’язку громадянина захищати Вітчизну, шанувати державні символи України (ч. 1 ст. 65 Конституції), щодо обов’язку «кожного» не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині (ст. 66).

У коментованому приписі йдеться про обов’язки людини не перед будь-яким суспільством, а лише перед таким, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості. І це засадничо виправдано. Адже в антиправовому, антигуманному, недемократичному суспільстві, яке пригнічує, принижує людину, гальмує її розвиток, навряд чи можна вимагати від неї схвального ставлення до нього, виконання нею усіх її соціальних, а тим більше юридичних обов’язків. Тому забезпечення владою вільного і всебічного розвитку є одним із критеріїв її легітимності. Тільки та влада дістає соціальне визнання як правова (правомірна), яка забезпечує умови для реалізації здібностей будь-якої людини.

У коментованій статті втілено й таку світоглядну, філософсько-антропологічну засаду, згідно з якою тільки від суспільства, тільки, так би мовити, з його «рук» кожна людина отримує необхідні засоби для існування й розвитку. Тому для людини суспільство, або суспільне благо, є не менш важливою цінністю, аніж індивідуальна свобода. За своїм аксіологічним статусом вони є рівнозначними. Усвідомлення цієї засади якраз і зумовлює поважливе, відповідальне ставлення людини до виконання своїх соціальних (а отже, й — оскільки їх закріплено у Конституції, в інших законах — до юридичних) обов’язків, запобігає протиставленню прав та обов’язків, гальмує формування суто утриманських установок.

Стаття 24.

Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.

Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Рівність прав жінки і чоловіка забезпечується: наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності, у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї; спеціальними заходами щодо охорони праці і здоров’я жінок, встановленням пенсійних пільг; створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством; правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям.

У статті 24 Конституції України зазначається, що всім громадянам наданий і гарантований рівний обсяг прав і свобод: економічних, соціальних, політичних, культурних, особистих тощо. їх використання пов’язане із запровадженням однакових стандартів для всіх без вийнятку осіб. Це означає, що закріплені Конституцією України права і свободи поширюються рівною мірою на всіх громадян і мають для них тотожній (однаковий) зміст. Права людини належать їй від природи, є невід ємними. Завдання держави і суспільства в сучасних умовах полягає в тому, щоб захищати ці права і не допускати їх порушення. Отже, кожний громадянин