Конституція України. Науково-практичний коментар - Колектив авторів
Державний Герб розміщується на прикордонних знаках і пунктах пропуску через державний кордон України. Державний Герб може бути зображений на орденах і медалях України та її грошових знаках.
Допускається від творення герба як у кольоровому, так і в чорно- білому зображенні. Він може виготовлятися в різних матеріалах і техніці, розрахований на різне збільшення і зменшення (при збереженні пропорцій). Проте слід зазначити, що відповідно до ст. 8
Закону України «Про рекламу» від 11 липня 2003 р. використовувати або імітувати зображення Державного Герба України, Державного Прапора України, звучання Державного Гімну України, зображення державних символів інших держав у рекламі забороняється. Стаття 18 Закону України «Про об’єднання громадян» від 16 червня 1992 р. забороняє політичним партіям мати символіку, яка відтворює державні символи України.
Державний Гімн — це урочистий музично-поетичний твір, який разом з Державним Гербом та Державним Прапором є офіційним символом держави. Конституція України (ч.5 ст.20) визначає, що Державним Гімном України є національний гімн на музику М. Вербицького із словами, затвердженими законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.
Закон України «Про Державний Гімн України» було прийнято 6 березня 2003 р.; згідно зі ст.1 цього Закону Державним Гімном України є національний гімн на музику М. Вербицького із словами першого куплету та приспіву твору П. Чубинського в такій редакції:
Ще не вмерла України і слава, і воля,
Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля.
Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці.
Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці.
Приспів:
Душу й тіло ми положим за нашу свободу,
І покажем, що ми, браття, козацького роду.
Названим Законом також встановлено, що урочисті заходи загальнодержавного значення розпочинаються і закінчуються виконанням Державного Гімну України. Музичне виконання Державного Гімну України здійснюється також під час проведення офіційних державних церемоній та інших заходів.
Наруга над Державним Гімном України, як і іншими державними символами, тягне за собою відповідальність, передбачену законом (зокрема, публічна наруга над державними символами тягне за собою кримінальну відповідальність (ст. 338 Кримінального кодексу України)). Згідно із ч. 1 ст. 65 Конституції України шанування державних символів України є обов’язком громадян України.
Виконання Державного Гімну у військових частинах, на військових кораблях і суднах регламентується військовими статутами. При проведенні офіційних заходів за кордоном виконання Державного Гімну здійснюється згідно з правилами, встановленими МЗС України з урахуванням практики країни перебування і Закону «Про Державний Гімн України». Допускається виконання Державного Гімну України при проведенні спортивних змагань з урахуванням існуючої практики спортивних організацій. При публічному виконанні Державного Гімну України присутні заслуховують його стоячи, чоловіки — без головних уборів.
Як стверджують дослідники Державного Гімну України, віршований текст до майбутньої пісні «Ще не вмерла Україна» П. Чубинський склав у 1862 р., в Архангельську, у перший рік свого заслання.
В. Трембицький вважає, що, складаючи музику цієї пісні, М. Вербицький не знав справжнього автора тексту і, зовсім ймовірно, гадав, подібно, як це стверджувалося в часописі «Мета», що цей вірш належить Т. Г. Шевченку. Другий сучасник, дослідник генези гімну О. Зелінський пише: «Точної дати створення гімну історики та музикознавці не встановили. Але 26 червня 1863 р. Омелян Менцинський — син відомого співака Модеста Менцинського — завершив формування збірки хорових творів різних авторів. Серед 30 творів під номером 24 вміщено пісню «Ще не вмерла Україна».
Чітке документальне свідчення виконання пісні для широкої громади датується 10 березня. У Перемишлі як завершальний номер першого на західноукраїнських землях Шевченківського концерту 26 лютого (10 березня) 1865 р. виконали «Ще не вмерла Україна». З того часу починається тріумфальна хода цієї пісні насамперед під час щорічних шевченківських торжеств.
Частина сьома коментованої статті встановлює, що столицею України є місто Київ. Столиця—це головне місто й адміністративно- політичний центр держави, що є місцем перебування вищих і центральних органів державної влади, дипломатичних представництв іноземних держав та міжнародних організацій в Україні. Як правило, столиця є окремою адміністративно-територіальною одиницею з особливим режимом управління. У даному контексті не є винятком і столиця України. Місто Київ, поряд із Севастополем, є містом республіканського підпорядкування. Згідно із ч. 3 ст. 133 Конституції України воно має спеціальний статус, який визначається окремим законом (Закон «Про столицю України — місто-герой Київ» від 15 січня 1999 р.).
Розділ II Права, свободи та обов’язки людини і громадянина
Стаття 21.
Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними.
Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Наведене положення втілює соціально-філософські засади рівноправності всіх людей. Воно майже дослівно відтворює зміст ст. 1 Загальної декларації прав людини. І хоча ця Декларація існує вже понад півстоліття, проте деякі з понять, що використовуються в її першій статті, не завжди розуміються однозначно, а тому вимагають спеціальної наукової інтерпретації.
Вільність, або свобода — фундаментальна якісна характеристика людини, яка відображає її властивості (стан) як суб’єкта власних дій, власної долі. Вона виявляється через свободу волі, тобто здатність свідомо, самостійно й добровільно обирати той чи інший варіант поведінки, діяльності — як інтелектуальної, розумової, так і фізичної. Вільність (свобода) — це завжди й насамперед реальна можливість вибору. Проте ця можливість людини ніколи не була й не буде абсолютною, безмежною. Вона має певні об’єктивні рамки, які визначаються природними та соціальними закономірностями, явищами, обставинами, умовами. Вихід за ці рамки, їх ігнорування може створити небезпеку для існування й розвитку людини, соціальних груп, суспільства. У кожний конкретно-історичний період ці межі не є однаковими, але вони завжди існують. У деяких випадках прямі застереження щодо них зроблено, як вже зазначалось, у міжнародно-правових актах, у національних конституціях та іншому національному законодавстві. Одним словом, людина має бути відносно вільною від волевиявлення держави чи інших носіїв влади. Якщо зважати на природний та соціальний детермінізм, то не можна не бачити, що людина має відносну свободу прояву й реалізації своєї волі. Межі цієї свободи мають бути засадничо однаковими для всіх людей.
Головний пафос, «дух» коментованого припису полягає
