Конституція України. Науково-практичний коментар - Колектив авторів

Іншою стороною такої свободи й умовою її здійснення є рівність людей, але не фактична, а рівність саме з точки зору їхньої свободи. «Рівність у свободі» є засадничою умовою співіснування людей у сучасному цивілізованому суспільстві. Її проявом є рівність усіх людей у гідності та правах.

Гідність людини — це її цінність як такої, самої по собі, тобто незалежно від будь-яких її індивідуальних — біологічних чи соціальних властивостей. А звідси й випливає засада рівності всіх людей з огляду якраз на їхню «антропну», тобто загальнолюдську гідність.

Антропна (загальнолюдська) гідність — це самоцінність людини як такої: гідність людини визначається не її походженням, освітою, соціальним чи майновим станом, а притаманній їй свободою. Змістовно вона зумовлювана, насамперед, існуючими суспільними відносинами, а також іншими факторами людського буття. Психічним (інтелектуальним) відображенням цієї органічної, «природженої» властивості кожної людини є її власні, а також інших суб’єктів суспільства оціночні судження стосовно зазначеної властивості, тобто оцінки гідності людини.

Отже, гідність — це об’єктивна властивість людини, яка відображає її унікальну, неперевершену цінність. З моменту народження кожного індивіда його гідність є однаковою, «рівною» із гідністю інших людей. Усвідомлення цього усіма суб’єктами призводить до формування у кожної особи почуття власної гідності, до очікування поваги до неї з боку інших людей, до вироблення установки на відстоювання своїх прав, а також до визнання нею рівних прав усіх інших людей.

Однаковість гідності кожної людини відображена й у тій нормі Конституції, за якою «кожен має право на повагу до його гідності» (ст. 28).

"Уявлення про рівну гідність усіх людей — ідеологічне джерело їх «рівноправності» (включаючи й рівноправність юридичну), заслін посяганням на рівність, тобто встановленню безпідставних привілеїв (позитивній дискримінації) чи обмежень (негативній дискримінації).

Поняття рівноправності людей (і громадян) докладніше роз’яснюється у коментарі до ст. 24 Конституції України.

Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними. Невідчужуваність прав і свобод людини — це їх внутрішня, іманентна, «неминуча» притаманність людині, їх невід’ємність від неї. Ця властивість прав і свобод полягає в тому, що можливості людини, які в них відображаються, є неодмінною, закономірною приналежністю кожної людської істоти. Вони притаманні людині як такій та «набувають чинності» з моменту її народження. Тому права людини — у їх виникненні та існуванні — не потребують дозволу, схвалення з боку будь-кого, у тому числі й з боку держави. Вони лише можуть бути визнані юридичним законом (державою) задля їх гарантування. Жодна людина не може бути позбавлена таких можливостей: без них вона — незалежно від місця, часу й умов її існування — не зможе сформувати, розвинути, проявити себе саме як особистість. Оскільки ніхто не дарує людині її прав та свобод — ані держава, ані якесь інше об’єднання, угруповання, ані та чи інша особа, то й відібрати, позбавити їх людину не може ніхто. Більш того, сама людина не може від них відмовитися. «Права людини та основні свободи є невід’ємним правом кожної людини, даним їй від народження», — зазначається у п. 2 ч. 2 Декларації та Програми дій Всесвітньої конференції з прав людини, яка відбулася під егідою ООН у Відні 1993 р.

Непорушність прав людини — це «незменшуваність», «недоторканність» можливостей людини, котрі відображені тими чи іншими її правами. З поняттями невідчужуваності та непорушності прав людини тісно пов’язані (але не тотожні їм) неприпустимість їх скасування та обмеження (останнє положення роз’яснюється у коментарі до наступної статті).

Можна сказати, що невідчужуваність та непорушність прав людини характеризують їх як такі права, які існують навіть незалежно від їх юридичного визнання (тобто як права «природні», або загальносоціальні). А неприпустимість їх скасування й обмеження — як такі, котрі вже закріплені в Основному Законі держави (тобто як права позитивні), в якому таку формальну заборону встановлено.

Стаття 22.

Права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними.

Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.

При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Соціально-філософським підґрунтям коментованого припису є уявлення про принципову невичерпність розвитку, збільшення кількості й розширення обсягу і свобод людини, необхідних для задоволення її потреб. Зростання та урізноманітнення людських потреб — соціальна закономірність, підтверджена усією історією людства. Ця закономірність якраз і є об’єктивною основою невичерпності прав та свобод людини. Невичерпність прав і свобод не слід ототожнювати із необмеженими можливостями їх використання. Останнє положення роз’яснюється у коментарях до статей 21, 64 Конституції.

Наведений припис фіксує «відкритість» переліку конституційних прав і свобод людини, свідчить про те, що вони не вичерпуються лише тими правами, які закріплені у Конституції. У такий спосіб резервується, передбачається можливість наступного розширення цього переліку, виникнення і державного забезпечення у подальшому нових прав людини і громадянина. У цьому полягає гуманістичний пафос коментованого положення.

Інший висновок із наведеного припису полягає у тому, що низка прав і свобод людини може існувати й існує поза Конституцією України.

По-перше, є такі права і свободи людини, котрі зафіксовано у таких міжнародно-правових актах, до яких Україна, можливо, поки що не приєдналась.

По-друге, існують такі права і свободи людини, які закріплено у певних міжнародних договорах, згоду на обов’язковість котрих Україна дала (зокрема, шляхом ратифікації відповідних міжнародних угод), але які в її Конституції ще не відображені.

По-третє, існують і згодом можуть зустрітись і такі права та свободи людини та громадянина, що їх закріплено у законах України чи інших нормативно-правових актах, хоча у Конституції вони взагалі не згадуються.

У зв’язку з цим набуває особливого, суто практичного значення таке питання: чи кожну зі щойно перелічених груп прав і свобод людини і громадянина, котрі не закріплено у Конституції України, слід вважати безпосередньо діючою, тобто такою, що захищається державою?

Як видається, відповідь на поставлене питання слід давати окремо стосовно правотворчих (передусім законодавчих) органів та щодо органів правозастосовних. Для перших із них усі права і свободи, які зафіксовані у всесвітніх та широко визнаних регіональних міжнародно-правових актах, мають бути практично визначальними, «критеріальними». Вони становлять своєрідний орієнтир, «дороговказ» для їхньої діяльності. А для другої групи органів такого значення можуть набувати лише конституційні права і свободи людини і громадянина. Останню обставину відображено, зокрема, у постанові Пленуму Верховного Суду України