До зір крізь терня, або хочу бути редактором - Святослав Караванський

нашу мову “милою і напівзабутою”, мав рацію. Напівзабутість нашої мови стосується переважно до мало поширених слів, а також до слів на означення реалій, відсутніх у побуті селян – головних носіїв української мови на Надніпрянщині за віки окупації. Мовний же розшук відкриває той факт, що, коли йшлося не про одяг, українці замість облямівки казали береги. Слово берег Грінченко, крім основного значення, пояснює російським словом кайма і дає приклад: “Принесу хвартух дорогий – золотії береги” (Збірка пісень Лукашевича).

Те саме обстоює і словник Желехівського. Але береги – вжито до незменшеної форми слова, до слова фартух. На фартушку ж мають бути бережки. І на це у Грінченка є доказ. Слово бережки він пояснює так: “металічно оправлені краї на держаку ножа”. Але бережки можуть бути не лише на держаку ножа. Усякий оправлений край – це берег, а оправлений краєчок – бережок. Нема сумніву, що знавці фолклору, а надто із Західньої України, можуть це підтвердити. А наведену вище цитату по-нашому треба віддати так: “…одержати все на тарілочці із золотим бережком”.

* * *

Багатію думкою, може, прочитає ці роздуми хтось із мовознавчих верхів і додумається до видання щорічників словесних новотворів. Тільки може, як кажуть поляки, широке й глибоке. А незрячі додають – побачимо!

44. СЕКРЕТИ ЖИВОГО МОВЛЕННЯ

Жоден художній твір не може обійтися без діялогів – розмов між дійовими особами. Ці розмови великою мірою визначають художню вартість написаного. Що ближче ці діялоги до живого спілкування людей, то більше шансів, що читач повірить автору. Коли герої твору спілкуються між собою не живою, а канцелярсько-словниковою мовою, то відпадає охота читати таку писанину. І якщо в авторській мові читач не помічає занадто повстяного мовлення, то в діялогах героїв неприродня штучна мова одразу дере вухо й око. Описана ситуація стає надуманою і невірогідною. Отже, мистецтво діялогу – це пробний камінь кожного, хто хоче письменницької, якщо не слави, то бодай визнання. Деякі автори, щоб наблизити мову героїв до реалій життя вдаються до російських слів та зворотів. У принципі – це можливий літературний засіб, але він вимагає і мовного смаку і почуття міри. Тут важить не перетягнути струну – не передати куті меду. Іноді чужу мову можна висловити засобами своєї, і це не пошкодить розповіді. Ось як письменник передає мову офіцера-росіянина під час пиття:

“Стукнемо ще одну пляшенцію по її кругленькому задочку”.

Слова пляшенція не знає ні російська ні українська мова, але увесь вислів від цього слова стає висловом російським, хоч і передано його українськими словами. Оце письменницький вищий пілотаж! Цього треба прагнути кожному і початківцю і нобелепросцю. Треба прислухатися до мови довкілля і читати класиків, хоч і окреслених деякими сучасними геніями “запліснявілими”. Добре знайомий із секретами живого мовлення сучасник досягає найвищого пілотажу у творчості. А редактор і собі має бути підкутий у цих секретах.

ЦЕ САМЕ І Я КАЗАВ чи НЕ Я КАЗАВ?

Живе спілкування здебільшого має емоційну природу. У діялогах розкривано людські характери, людські погляди, пристрасті, уподобання, як також і боротьбу поглядів, пристрастей, уподобань. Тому діялоги завжди емоційні. Навіть, висловлене байдужим до світу голосом відбиває емоційний стан даного персонажа. Мовці підмітили, що висловлена у формі питання думка має більшу силу впливу, і тому в живій мові повно риторичних питань, вигуків, інтонаційних синонімів. Замість сказати “Ти на це не здатен”, скептично настроєний мовець може спитати “Хто, ти?”, зробивши інтонаційний наголос і на першому і на другому слові. І думку буде передано, хоч і в іншому ключі. Існує сила таких емоційно забарвлених зворотів, притаманних живому мовленню: “А ти думав?”, “Я так і знав!”, “Так я й повірив!”, “Ой, сором який!”, “Хоч убий!”, “Аж он як!”, “Іди знай”, “А що, є?”. Останній пасаж – це відгук у формі питання на заувагу “Виходить, що правди нема”. У наявних фразеологічних словниках жодного з наведених тут зворотів не зафіксовано. Це безперечне недотягнення, як казали галичани, нашого мовознавства. З другого ж боку – це факт, який сприяє знавцям живої мови заживати письменницької слави серед авторів, вихованих на газетно-протокольному койне. Очевидно, що згадана лексика потребує свого лексикографа, який упорядкував її б для широкого кола зацікавлених. Тут стануть у пригоді і “запліснявілі” класики і чисті від плісняви сучасні генії.

У живій мові фігурують словесні одиниці, які передають нюанси не тільки висловленого, але й нюанси відносин між бесідниками. На питання “Ти цього не робив?”, поставлене близькою до запитаного людиною, запитувач може почути “Уяви собі!”, але на таке саме питання “Ви цього не робили?”, поставлене старшою або вищою становищем особою до молодшої особи, запитаний не скаже “Уявіть собі!”, а відповість якось інакше, бо в даному разі “Уявіть собі!” матиме певний присмак неповаги. Якщо ж авторові треба зобразити досить безцеремонну особу, то він і в цім разі вкладе в уста молодика пару “Уявіть собі!”. Певну рису характеру буде відбито. Отже, діялог є знаряддям художнього зображення персонажів, їхніх характерів та їхніх взаємин.

ВАЖКО БУВАЄ ЛЮДИНУ ПЕРЕКОНАТИ чи СВОГО РОЗУМУ НЕ ВСТАВИШ?

Жива мова має свої, тільки їй властиві звороти, які на письмі можна вживати лише в діялогах, бо це звороти чисто живомовні або “мовленнєві”, як кажуть на постсоловецькому мовному базарі. Те, що у писемній формі потребує іноді навіть іноземних слів, живомовний стиль може передати не гірше від писемного. Коли ми почуємо від когось, хто бідкається на чиюсь недотямкуватість “Та свого розуму не вставиш”, то без зусиль зрозуміємо, що має на увазі мовець. Зворот легкий