Богдан Хмельницький. Легенда і людина - Петро Кралюк
Михайло Микешин
Кошти на пам’ятник збиралися по благодійній підписці. Та гроші надходили погано. Населення Малоросії чомусь не дуже перейнялося ідеєю цього монумента. Зрештою, було вирішено відмовитися від грандіозності пам’ятника. На ньому залишився один Хмельницький на гарцюючому коні — всі інші зображення й барельєфи, що мали ідеологічне навантаження, зникли.
Спорудження пам’ятника та його встановлення були пов’язані з чималими труднощами. Але це вже окрема історія. Нарешті в 1888 р. його встановили на Софійській площі Києва. Відкриття монумента приурочили до 900-ліття хрещення Русі. Те, що пам’ятник козацькому гетьману мав відверто проросійський характер, засвідчували написи, зроблені на ньому: «Волимо під царя східного, православного» і «Богдану Хмельницькому єдина неподільна Росія». Правда, в 1919 р. ці написи перемінили на скромний напис «Богдан Хмельницький. 1888». Так відбулася «дерусифікація» знаменитого монумента[255].
Загалом можемо констатувати, що в царській Росії в ХІХ ст. постать Хмельницького, певним чином відретушована й міфологізована, стала знаковим імперським символом. Козацький гетьман постав як «возз’єднувач» Русі, а також як борець проти Польщі й захисник православ’я — що в тодішніх ідеологічних реаліях було дуже важливим. Цей образ, зазнавши певної трансформації, прижився в СРСР у період Сталінської диктатури, про що буде йти мова далі.
Українські страсті навколо Хмельницького
Уже говорилося, що у XVIII — на початку ХІХ ст. в українській культурі витворився ідеалізований образ Хмельницького, який гармонізував із лояльним ставленням козацької старшини, а потім малоросійського дворянства до Російської імперії. Але оскільки таке лояльне ставлення в першій половині ХІХ ст. почало зникати, це так чи інакше мало вплинути на уявний образ Хмельницького. Малоросійські дворяни, в силу того, що їх все більше маргіналізували в імперії, почали переглядати своє ставлення до засадничих для них історичних символів, зокрема до Переяславської ради, яка вважалася найголовнішою справою Богдана Хмельницького. І якщо раніше її сприймали однозначно позитивно, то з часом таке ставлення змінилося, що вже було помітно в «Історії русів».
Тарас Шевченко. Прижиттєвий фотопортрет (1859, фото А. Деньєра)
Руйнування позитивного образу Хмельницького і перетворення його в антигероя спостерігаємо в творчості провідних діячів Кирило-Мефодіївського братства. Маємо тут справжню драму ідей, відгомін якої чутно й сьогодні.
Село Моринці
Одним із перших, хто здійснив це переосмислення, був Тарас Шевченко (1814–1861)[256]. До того ж це переосмислення відзначалося радикалізмом.
Село Керелівка. Фото кінця ХІХ ст.
Немає сенсу говорити про життя Кобзаря, яке є достатньо відоме. Та все ж варто звернути увагу на кілька моментів. По-перше, дуже проблематично, що Шевченко перейняв історичну пам’ять про козаччину, зокрема про Хмельницького, від своїх односельців. Села Моринці, де народився Шевченко, і Керелівка (чи Кирилівка), де пройшло його дитинство, знаходилися в Звенигородському повіті Київської губернії (зараз Черкаська область). І хоча тут у XVII ст. відбувалися прикметні події козацької історії, однак у кінці цього століття чимало козаків звідси емігрувало на Лівобережну Україну. Звенигородщина не входила до складу Гетьманщини, козацький прошарок тут не був сильним (особливо це стосується XVIII-ХІХ ст.). Тому пам’ять про козаччину в цьому регіоні не була настільки потужною, як на теренах Малоросійського генерал-губернаторства, тобто колишньої Гетьманщини. У південній частині Київської губернії, у т. ч. Звенигородщині, більш поширеною була пам’ять про гайдамаччину.
По-друге, інтерес до козаччини в Шевченка сформувався у Петербурзі, коли він став вільною людиною і отримав змогу спілкуватися з високоосвіченими людьми. Козакофільство формували в нього його петербурзькі друзі-поміщики, які походили зі старшинських козацьких родів Гетьманщини, — передусім згадуваний Євген Гребінка, який сприяв викупу Шевченка з кріпацької неволі, й особливо Микола Маркевич. Як відомо, і один, і другий вбачали в особі Хмельницького героя. Завдячуючи цим людям, Шевченко познайомився з «Історією русів», «Історією Малої Росії» Бантиша-Каменського. Ці праці він часто використовував у своїх творах. Знав Шевченко і іншу козакофільську лектуру. Але це не означало, що він сліпо йшов за нею в оцінці козаччини й, зокрема, особи Хмельницького. Кобзар був людиною проникливою й критичною. Тому чимало ідей, озвучених у козакофільській літературі, він переглянув.
У Петербурзі, знаходячись далеко від України, Шевченко відчував ностальгію за рідним краєм. В його уяві витворилася ідеалізована картинка України як «тихого раю». Творенню такого уявлення сприяли й поміщики-українофіли, з якими він спілкувався в імперській столиці. Приїхавши із Петербурга перший раз в Україну в 1843 р., а потім здійснюючи такі приїзди в наступні роки, Шевченко зазнав чимало розчарувань, які й знайшли відображення в збірці віршів «Три літа».
По-третє, переосмислення козакофільства, яке спостерігалося в ранніх творах Шевченка, відбулося в період «трьох літ» (1843–1845). Тоді Кобзар бував на теренах України, зокрема на землях колишньої Гетьманщини, і мав можливість познайомитися з українськими реаліями. Це ознайомлення привело його до своєрідного пізнавального дисонансу. Чимало нащадків козацької старшини Гетьманщини (а саме сюди переважно приїздив Кобзар під час своїх подорожей в Україну в 1843–1844, 1845–1847 рр.)[257] виявилися не достойними своїх предків. Це були типові поміщики, які зневажали селян. Та й селяни, значна частина яких на Гетьманщині були нащадками козаків, втратили бунтарський дух і, здавалось би, забули про «козацьку славу». Ідеалізований образ України в уяві Кобзаря зазнавав руйнації. Україна поставала перед ним уже не стільки в образі «тихого раю», як «пекла». І одну з головних причин цієї «пекельності» він бачив у діяннях малоросійських дворян, нащадків козацької старшини, які визискували селян-кріпаків. Ці дворяни відчували себе відносно комфортно в умовах імперської Росії, часто тішачи себе споминами про колишню
