Богдан Хмельницький. Легенда і людина - Петро Кралюк

В останні роки свого життя попри хворобу Старицький пише низку історичних романів на козацьку тему — «Оборона Буші»[236] (1894), «Молодість Мазепи» (1898) і згадувану трилогію «Богдан Хмельницький» — «Перед бурею» (1895), «Буря» (1896) та «У пристані» (1897).

Трилогія писалася для газети «Московский листок», де друкувалася з номера в номер. Роман мав проросійський і водночас антипольський характер. У ньому поляки представлені як закляті вороги українців, котрі лише й думають, як зневажити останніх, «посадити їх на палю». Втіленням польської агресивності стає Ярема Вишневецький. Він ніби говорить: «Лише залишається розгромити й знищити це вовче лігво — Запоріжжя..., тоді можна буде спокійно заснути»[237].

Михайло Старицький

Старицький спеціально звертає увагу на те, що війна між українцями й поляками — це значною мірою боротьба за віру. Як уже говорилося, така ідеологема набула значного поширення в літературі російській. У вуста Вишневецького письменник вкладає наступну заяву: «...а я ось клянусь, — підняв він праву руку, — або всі церкви в своїх маєтностях перетворю в костели, або пройдусь вогнем і мечем по схизматам, запрошу замість них на свої землі поляків, німців, жидів; але ні один схизматицький дзвін не задзвонить у моїх володіннях!»[238]

Хмельницький у романі, говорячи про спонуки повстання, заявляє наступне отцю Івану: «Так, я задумав підняти мій меч за потоптану в багнюці нашу віру, за пограбованих та принижених братів, за нашу руську землю! Туга лягла на її широкі груди; в кайданах, у крові наша годувальниця-мати, її пісні перетворилися в стогін, її посмішка стала спотвореною як передсмертна судома... Так, ми за неї і за нашу віру ляжемо всі до одного! Сподіваюся на милосердного Бога, що він вдихне в серця лицарів і під’яремного люду відвагу і що всі ми постанемо за святе діло на брань!»[239] Тут мимоволі виникає алюзія з поемою Гребінки «Богдан», де теж Хмельницький радиться із православним священиком перед повстанням, озвучуючи кривди українців.

Православна віра постає як найголовніша цінність українських козаків. Останні ведуть боротьбу за неї і проти католиків, і проти мусульман. Одна з героїнь трилогії, Ганна, говорить: «...хіба татари нам можуть бути друзями? Що їм до нашої волі і віри? Їм потрібен лише ясир!» Вона вважає, що козаки мають взяти собі за союзника московського царя. І головний аргумент при цьому — православна віра: «Московський цар — не хан кримський; я вірю, що він простягне нам свою руку щиро, нам, молодшим дітям: адже Москва однієї з нами віри! Адже в людей московських повинно так же боліти серце, як і в нас, за ті переслідування, які зазнає наша церква від ляхів»[240].

У ідилічному тоні Старицький описує й Переяславську раду:

«...гетьман підняв булаву — і все знову замовкло.

— Преславне і пишне лицарство, вельможна старшина, славне наше військо Запорізьке, славні міщани, і горожани, і посполитий православний народ! Господь прихилив до нас своє милосердне око і після лих, які ми перетерпіли, посилає нам благодать і спокій, вказує на позбавлену бур, тиху пристань. Сповнилось серце царське любов’ю, і православний цар, батько наш, приймає в свою велику сім’ю і нас, як дітей, стає незрадливим захисником нашим від усіляких ворогів... Чи волієте, панове, під високу руку московського пресвітлого царя-государя?

— Волимо! — гаркнула площа, як одна людина, і на цей грім відповіли таким же громом вали, загорожі й покрівлі, а за ними відізвалися найближчі ліси й луки».

На завершення Хмельницький проголошує таке: «Друзі мої, брати! Ще, може бути, попереду в нас багато втрат, але хто витерпить до кінця, — спасенний буде... Хоча ми щиро, всім серцем линемо до Москви, але хто знає... Єдиний лиш Бог! То ж покоримося йому і вручимо безмовно свою долю святому промислу. Прийде час — я цьому глибоко вірю — що обнімемося ми з московітами, як брати рідні, сплетемо нероздільно наші руки навіки і підемо разом по шляху могутності, просвіти й слави, і таких, що змусять увесь світ розступитися перед нами поштиво»[241].

Представлення Хмельниччини за схемою (утиски українців поляками та євреями, особливо в питаннях віри, — обурення цими утисками, що веде до повстання, — саме повстання як священна війна за віру й визволення від поляків-католиків — тріумфальне завершення війни Переяславською радою та возз’єднанням Русі) стало загальноприйнятим і в художній літературі, і в історичних працях.

Сергій Соловйов

Це, зокрема, бачимо у відомому гранд-наративі «Історії Росії з найдавніших часів» Сергія Соловйова (1820–1879)[242], який видавався з 1851 до 1879 року. Загалом вийшло 29 томів. Цей твір став своєрідним дороговказом для істориків імперської Росії. Прикінцева частина 10-го тому цієї праці якраз була присвячена Хмельниччині[243].

Описуючи козацьке повстання, історик використав загалом обмежене коло українських та польських джерел. Зате скористався московськими актами, де говорилося про ці події. Тим самим Хмельниччина отримала науковоподібну проросійську інтерпретацію.

Власне, питаннями Хмельниччини Соловйов спеціально не займався. Зате вона стала сферою зацікавлення одного з його учнів — Геннадія Карпова[244]. У одній зі своїх робіт він писав про повстання під проводом Хмельницького як про «війну за православ’я»: «Уся Малоросія, народ і козаки, воювали з Польщею, але не лише, як всім відомо, із-за прав, а для захисту гнаної віри. Умови, при яких Малоросія погодилася підпорядкуватися Польщі, звичайно були двоякими: всенародними й козацькими. Всенародна вимога була лише одна, яка й стояла завжди на першому плані — це свобода православ’я. Таку умову Польща найменше могла виконати — і Малоросія відійшла від неї. Переяславська рада 1654 року була справою не лише козаків, але й усього народу. Чи потрібно було малоросійському народові на цій раді читати якісь права й пропонувати якісь умови для Великої Росії? Малоросія могла лише одного бажати, щоб її не видавали Польщі... ... від Польщі відбивалися, а до Росії христа-ради просились у підданство»[245].