Стежкою легенд - Ігор Іванович Якимушкін

«Ольм — жахливий дракон затіяв гру в горах», — з такою звісткою під час великої повені 1751 року прийшли до священика жителі словацького села Ситтих.

Річки вийшли з берегів, затопили поля й села, бурхливі потоки звергалися з гірських схилів у долини. Слово «ольм» було в усіх на вустах. Винуватець напастей сам попав до рибальських сітей. Священик поспішав за переляканими рибалками на берег річки. Жалюгідна, безпорадна істота постала перед його очима: блідий «тритон» з двома червоними жмутами зябер по боках голови безсило в'юнився в чарунках сіті. Священик надіслав цю дивну істоту своєму приятелю натуралістові.

Той, докладно вивчивши створіння, назвав його протеєм.

Протей — житель підземного царства.

Протей, або, по-місцевому, ольм, справжній житель підземного царства. Він живе в підземних водах Югославії і на півночі Італії. Протей ніколи не залишає темних печер. Лише під час великої повені та зливи бурхливі потоки іноді виносять його на поверхню. Довге червоподібне тіло протея має жовтаво-білий, зрідка м'ясо-червоний колір. У нього кволі, непридатні до ходіння лапки й малесенькі оченята, сховані під шкірою. Окрім зябер, протей має ще й легені, але він може дихати ними на повітрі не більше двох-чотирьох годин, а потім починає задихатися.

Крихітні, зарослі шкірою очиці протея годні розрізнити лиш світло від темряви. Нічого більше довкола він не бачить. Поживу протей знаходить за допомогою органів дотику й нюху. А живиться цей «страшний дракон» такими ж, як і він сам, сліпими мешканцями «похмурого царства Аїда» [47] — павуками, рачками, комахами.

Протей — одна з найсумирніших істот. Чи варто говорити, що він не має нічого спільного ні з драконами, ні зі злими духами й чаклунами і не може спричиняти стихійні лиха. Але поява протея на поверхні землі якоюсь мірою пов'язана з великими повенями, Тому народна фантазія й поєднала в поетичній вигадці і грізні сили природи, і дивні «неземні» істоти, що з'являються в повідь. Так виникла легенда про ольма — мініатюрного дракона, який змінює течію гірських річок.

Ласиця — маленьке хиже звірятко, не набагато більше за протея, але і її незвичайні нічні повадки породили повір'я, за давніх часів дуже поширене в селах Росії, про підступи нечистої сили.

Біля стайні з'юрмилися люди. Жінки голосять, хрестяться. Чоловіки мовчать. Хазяїн у розпачі. Зашкарублою долонею змітає він білу піну з коня, намагається розчесати скуйовджену гриву. Та де йому!

— Знову, проклятущий, коня заїздив! — каже хазяїн, погладжуючи змиленого коня.

Кінь дико водить очима.

— Унадилася, нечиста сила! Геть занапастила коня.

— Отже, Якимичу, кінь під масть: дідько ковтун сковтунив. Так старі люди казали.

— Та де там під масть! Ледачий до роботи став кінь.

І справді, де там «під масть». Яка користь з прикмети, коли худобина з раннього ранку в милі! І так щодня. Заїздить домовик за ніч коня, всю гриву ковтуном зіб'є, клятий, а вранці — ори, коли кінь ледве на ногах стоїть. Що з нього візьмеш! Ще півбіди — коли вряди-годи загляне до стайні. Та лихо, коли щоночі унадиться. Ну що тоді робити?

Добре, хоч знайшлася розумна людина, порадила. Бувалий у бувальцях Фрол.

— Слухай, Якимичу, — сказав Фрол, — це домовик стаєнний, не хатній. Лиха не буде, коли й відвадити його [48]. Бувають домовики одинаки, — вела далі розумна людина, — бувають здружені. Здружені впускають до двору усю свою братію: токового, повіткового, стаєнного. Ось у тебе, Якимичу, стаєнний бешкетує. Вижити треба його. Пошли по батюшку, любий чоловіче: піп місце освятить, стаєнного дідька вижене. Буде з тебе й хатнього домовика.

— А й справді, діло говорить! — загомоніли навколо.

— Що ж, — почухав Якимич потилицю, — мабуть, доведеться витратитися на попа. — Біжи, Йванку, — гукнув синові, — поклич батюшку: так і так, мовляв, ласкаво просимо прийти місце освятити. Замучила, нечиста сила, коня.

Прийшов піп, помахав кадилом, пробубонів свої попівські закляття, дістав «гонорар» та й подався додому.

Але домовик-кавалерист і досі не вгамовується. Не допомогли й хрести, намальовані вуглиною на воротях стайні.

— Може, то не домовик, — думав собі Фрол. — Може, мара бешкетує. Тоді є вірний засіб. Пошукай, сусіде, шийку розбитого глечика, підвісь на лубі над конем. Немудра штука, а боїться її мара…

Не допоміг і луб'яний талісман.

— Виходить, не мара, — вирішив Фрол. — Доведеться лісовика принадити: лісовик з домовиком вороги.

Домовик, той з польовим водиться, а лісовиком щоб йому й не тхнуло.

Ми не знаємо, чи довго експериментували, аби вижити дідька із стайні й чи допоміг цьому лісовик. Але відомо, що в Росії серед селян поширене повір'я, ніби домовик, поселившись у стайні, «бавиться» вночі з кіньми. Заплітає їм гриви у косми й ковтуни, лоскоче, а то й зовсім до білого поту заїздить коня.

А й справді, як пояснити таку дивну річ: бувало, увійшовши вранці до стайні, хазяїн бачив свого коня геть усього в милі, переляканого, неначе його сам біс об'їжджав.