Великий вибух популізму. Як економічна криза змінила світову політику - Джон Б. Джудіс
З 2013 року в Австрії при владі була «велика коаліція» Соціал-демократичної партії Австрії та правоцентристської Австрійської народної партії, у якій соціал-демократ Вернер Файманн обіймав посаду канцлера. 2015 року Файманн приєднався до Ангели Меркель у питанні підтримки відкритих кордонів для біженців, але коли Файманн та його партія побачили опитування, які показували, що на майбутніх президентських виборах у квітні їх випереджає популістська Австрійська партія свободи, Файманн змінив курс. У березні він обмежив кількість біженців. Але було запізно.
На виборах у квітні 2015 року кандидат від Партії свободи Норберт Гофер отримав 34 % голосів, тоді як кандидати від Соціал-демократичної та Народної партій — по 11 %. У другому турі в травні кандидат від Партії зелених Александер ван дер Беллен, який посів друге місце в першому турі, ледве обійшов Гофера (50,3 % проти 49,7 %). Але через неналежний підрахунок результатів заочного голосування австрійський суд постановив, що в жовтні 2016 року мають бути проведені перевибори. Ці вибори підтвердили профіль багатьох правих популістських груп. Гофер отримав майже 90 % голосів серед «синіх комірців» і виборців із сільської місцевості й маленьких містечок, віддалених від головних міст, тоді як кандидат від Партії зелених отримав голоси «білих комірців» і голоси мешканців 90 % міст[312].
Партія незалежності Сполученого Королівства: повстання «залишених»Як і Данія та Австрія, Велика Британія, де рівень безробіття з вересня 2011 року знижувався і зараз становить 5,4 %, виявилася сприятливим середовищем для правого популізму. Партія незалежності Сполученого Королівства (United Kingdom Independence Party, UKIP) успішно виборола вихід Великої Британії з ЄС і таким чином справила найбільший, порівняно з іншими популістськими партіями, вплив на власну країну та на ЄС. Це голосування перебудувало всю політику й економіку Великої Британії та поставило під сумнів майбутнє ЄС у довгостроковій перспективі.
Партію незалежності Сполученого Королівства було засновано 1993 року. Але протягом майже двадцяти років вона залишалася маргінальною партією одного питання та групою тиску. Якби вона мала всеохопну політичну програму, то була б антиподатковою, лібертаріанською щодо економічних питань і консервативною щодо соціальних. Її основну базу становили графства середнього та вищого рівня, які загалом голосували за консерваторів. На парламентських виборах 1995 року партія отримала 1 %, у 2005 році — 2,2 %, у 2010 — 3,1 %. Успіх прийшов до неї з виборами до Європейського парламенту, де вона здобула 16,1 % 2004 року та 16,5 % 2009 року, поступившись лише Торі. Це засвідчило зростання опозиції до ЄС.
Народне неприйняття ЄС сягало корінням попередніх десятиліть і базувалося на відчутті, що з приєднанням до ЄС Велика Британія втратила власний суверенітет. Воно виростало з англійського, чи британського, націоналізму. Але до 2009 року неприйняття ЄС почало поширюватися з консервативних міст на терени робітничого класу в Північній і Східній Англії, які постійно голосували за лейбористів. Партія незалежності Сполученого Королівства почала здобувати голоси і там. Згідно з масштабним дослідженням Партії незалежності Сполученого Королівства та її виборців, яке провели Роберт Форд і Метью Гудвін, основна маса її прихильників змінилася і тепер складалася з літніх людей із низьким рівнем освіти та білих представників робітничого класу переважно чоловічої статі[313]. Цей старший робітничий клас повстав проти ЄС і підтримував Партію незалежності Сполученого Королівства на деяких виборах.
Чимало таких нових виборців Партії незалежності Сполученого Королівства скупчилося в невеликих містечках, які колись були центрами обробної чи гірничої промисловості, але після політики Тетчер і 1980-х роках вони стали індустріальними містами-привидами. Їхні мешканці були «залишені» в процесі економічного розвитку Великої Британії. Поки Лондон, як центр фінансів і фінансових та юридичних послуг, університетів, інкубатор розвитку високотехнологічної галузі, процвітав, старі промислові зони Великобританії переживали дедалі гірші часи.
Зростання євроскептичних настроїв серед цих виборців підживлювалося збільшенням імміграції до Великої Британії зі Східної Європи. Найвищий пік імміграції припав на період після 2004 року. Того року до ЄС приєдналися вісім країн зі Східної Європи, зокрема Польща, Угорщина та країни Балтії. 2007 року приєдналися Румунія та Болгарія. Згідно з правилами ЄС, Велика Британія могла запровадити семирічну перехідну заборону на еміграцію з цих країн, але тодішній прем’єр-міністр Тоні Блер цього не зробив. На 2015 імміграція зросла до понад 600 тис. осіб на рік[314].
Лондонці та жителі високотехнологічних районів Великої Британії вітали нових іммігрантів, але чимало виборців із робітничого класу розглядали їх як подальшу загрозу для свого рівня життя. Під час кампанії на підтримку Брекситу велися напружені дебати щодо того, чи іммігранти справді вплинули (і якщо вплинули, то як) на корінних робітників. Утім, була певна згода щодо того, що недавній приплив іммігрантів створив «тиск на суспільні послуги, на житло, на інфраструктуру... він може стримувати зарплати й позбавити британських працівників їхніх робочих місць»[315]. (Цю тезу озвучила Тереза Мей, яка тоді була міністром внутрішніх справ в уряді Кемерона і прихильницею того, щоб залишитися в ЄС.) Наприклад, урядовий Консультативний комітет із міграції у своєму дослідженні дійшов висновку, що імміграція «знижує зарплати, що перебувають на найнижчому рівні розподілу зарплат» і що під час низьких темпів економічного зростання чи економічного спаду «мігранти працездатного віку асоціюються зі зниженням рівня зайнятості корінного населення»[316].
Зростання спротиву імміграції
