Гра у відрізаний палець - Андрій Юрійович Курков

зсипав туди всі папери зі столу, вміст шухляд, включаючи й медичну скриньку. Відніс у багажник «мазди». Потім іще раз оглянув перший поверх. На кухні виявив залізний люк у льох, але відчинити його не зміг. Думав було подзвонити Георгію, запитати його поради. Але потім відмовився від цієї думки, саме поради Георгія і не хотілося.

Мало що він порадить!

Причинив за собою хвіртку, та й ворота гаража причинив щільніше.

Хвилин через п’ять після того, як червона «мазда» виїхала на гладенький асфальт Житомирської траси, з іншого боку до будинку підкотив мікроавтобус, на борту якого великими літерами йшов напис «Мюллер ЛТД. Підвісні стелі». Зупинився перед зачиненими гаражними ворітьми. Водій вийшов, відчинив гараж, і мікроавтобус заднім ходом в’їхав усередину.

37

Уранці змерзлі від нічлігу в машині Сергій і Нік повернулися в Ойскірхен.

Одразу залягли спати. А коли Нік прокинувся, годинник уже показував полудень. За вікном знову світило сонце, і якісь місцеві пташки життєрадісно цвірінькали свої пісні.

Нік позирнув на половину Сахна. Той іще спав похропуючи. Зробивши собі каву, Нік відшукав у кишені піджака, кинутого на підлогу біля матраца, отриманий од Погодинського чек на дев’яносто тисяч марок. Присутність чека заспокоїла його, допомогла зосередитися. Він опустив солідний рожевий папірець у конверт. Із чашкою кави підійшов до відчиненого вікна. Виглянув, поставивши чашку на вузеньку смужку підвіконня.

З половини Сахна донісся кашель.

«Прокинувся нарешті», – подумав Нік.

Але після кашлю знову почулося хропіння, тільки тепер у нім був відсутній ритм дихання. Справа явно йшла до пробудження, і Нік тільки сподівався, що пробудження в Сергія буде легке та без похмільного синдрому. Треба було їхати в банк. У голові засіла порада старого Погодинського отримувати гроші за чеком тільки в більшому містечку. А від Ойскірхена до «більшого містечка» було неблизько.

Нік прийняв душ і, вийшовши з ванної, зупинився над Сергієм, що перевертався уві сні. Струснув на його обличчя кілька крапель води.

– Ти що, знахабнів? – гаркнув Сахно, не розплющуючи очей.

– Уставай! Уже початок першої!

Поки Сахно стояв під душем, Нік дививсь у вікно, на спокійний пейзаж німецької провінції, на поодиноких перехожих. Спокій цього пейзажу, хоч як недивно, не передавався йому. Він виспався, і в його голові з’явилося чимало думок, які вимагали відповідей.

«Ну, добре, – думав він, – зараз поїдемо й отримаємо ці гроші. А що потім? Куди їх? Дев’яносто тисяч марок – це, звичайно, багато. Багато для нього, але насправді – у державному масштабі – це копійки».

«Тобі подзвонять і все розкажуть, – підказала інша, абсолютно спокійна думка. – Вони завжди дзвонять, коли є якісь питання. І взагалі, це тільки початок. Слава богу, що він настав».

– Чек не загубив? – запитав Сахно, вийшовши з ванної кімнати.

Зупинився за два кроки від вікна, голий. Тер себе рушником хвилин п’ять.

– Ні, не загубив.

– Тоді їдемо. Отримаємо бабло – заглянемо в яку-небудь пивницю, по сосисці з’їмо…

Вони заїхали на заправку на околиці Ойскірхена. Там же, поки хлопчик у синьому комбінезоні послужливо метушився біля машини, взяли в автоматі ще по одноразовому стаканчику кави.

Нік помітив, що хлопчик у комбінезоні роздивлявся їх скоса, і очі його блищали здивуванням і цікавістю.

– Слухай, може, ми не схожі на гробарів? – Нік обернувся до Сахна.

Сахно оглянув себе, одягненого повністю в джинсу. Потім подивився на Ніка.

– Та ні, нормальні гробарі! – мовив із посмішкою.

Вирішили їхати в Дюрен, хоча до нього було далі, ніж до Кельна. Сахно спочатку вимагав, аби їхали в Кельн, але Нік навідріз відмовився. Він зрозумів, чому Сергія тягне у велике місто. Врешті-решт, Сахно здався.

Години через півтори вони в’їхали в сіреньке двоповерхове містечко. Проїхалися його вулицями. Знайшли двоповерхову стоянку, полишили лімузин.

Поряд зі стоянкою висів покажчик у бік центру міста. Вони мовчки пішли вуличкою, що вела в центр. Повз них проїздили велосипедисти, і було їх якось забагато. Рухалися дуже організовано і кілька разів навіть сигналили своїми дзвіночками двом пішоходам, поки Нік раптом не зрозумів, що йдуть вони по велосипедній частині тротуару, пофарбованій у червоний колір. Перейшли з червоної смуги на звичайну асфальтову.

– Занадто здорова нація, – похитав головою Сахно.

Центр Дюрена був уже триповерховим і складався з двох площ та однієї торгової вулиці.

– О! Дивися! – Сахно зупинився перед приємним на вигляд кафе, в якому двоє товстунів у рожевих робочих комбінезонах пили пиво з великих келихів. – Сюди потім зайдемо!

Нік кивнув.

Незабаром вони зупинилися перед акуратною триповерхівкою Дойчебанку.

– Ну що, вперед і з піснею! – скомандував Сахно. – Еге, стривай! Дай десять марок, я тебе в кафе почекаю.

Поряд зупинилася старенька і явно приготувалася про щось їх запитати.

Нік знехотя витягнув купюру і простягнув Сахну. Як тільки Сергій відійшов, німецька старенька запитала Ніка, як пройти на вокзал. Нік їй допомогти не зміг, і вона попрямувала до наступного перехожого.

По усьому внутрішньому квадрату банківської зали за акуратними віконцями сиділи службовці. Відвідувачів було небагато, і вони всі, на відміну від Ніка, знали, в якому віконці вирішувати свої справи. Нік пройшовся вздовж стійок, читаючи написи пояснень. Знайшов потрібне віконце і простягнув туди чек.

Літня блондинка за віконцем привіталась, узяла рожевий папірець чека в руки. Подивилася на нього уважно, потім обернулася до комп’ютера. Побігала пальцями по клавішах, і раптом щось зупинило її, вона повернула погляд на чек. Потім подивилася на Ніка дещо спантеличено, хоча на її худому вилицюватому обличчі все ще прочитувалася професійна усмішка.

– Я не можу вам зараз видати по ньому гроші, – сказала вона по-німецьки.

– Чому? – здивувався Нік.

Вона підвелася, опустила чек на стійку перед Ніком і показала пальцем на проставлену рукою Погодинського дату в правому верхньому кутку.

– 23 травня 1999 року, – прочитав Нік.

– А зараз червень 1997, – сказала вона.

– Це помилка, – загальмовано мовив Нік. – Він помилився…

– Можливо, – сказала блондинка. – Хоча так часто роблять. Ну, не зовсім так, а ставлять наступний місяць…

– Навіщо?

– Людина начебто оплачує товар або послугу зараз, дає вам чек. А гроші ви можете за ним отримати тільки через місяць або два… – Вона знову всміхнулася. – Треба уважнішим бути!

– Але тут же помилка два роки!

– Нехай випише новий, – порадила службовка банку. – Ви ж не хочете чекати до цієї дати…

Під владою тихого роздратування Нік вийшов на вулицю. Сонце ударило йому в очі, і він примружився – все-таки освітлення всередині банку було куди гуманнішим.

Постояв кілька хвилин роздумуючи. Зайшов у кафе й зупинився перед столиком, за яким сидів Сергій, зосереджено розглядаючи на просвіт пиво у високому