Гра у відрізаний палець - Андрій Юрійович Курков

Так, у хвості цього трейлера, він і доїхав до «Корчагінця», потім завернув праворуч. Далі – все, як говорив Георгій. Тільки труп виявився заважкий і, витягуючи його з багажника, Віктор рознервувався, постійно оглядаючись на дорогу.

Нарешті, виваливши труп на ґрунтівку, він волоком відтяг його у відчинений гараж. Там хвилину постояв у роздумі: крові на трупові не було.

Повернувся до машини і заглянув у багажник – там теж було, слава богу, чисто. Ні краплі крові.

35

Близько восьмої ранку задзвонив телефон. Нік підскочив, зняв трубку.

– Ніколас Ценн? – запитав незнайомий чоловічий голос.

– Так.

– Слухайте уважно. До дванадцятої ви мусите бути в Моншау, на Флюссштрассе. Знайдете там ресторан «Маша». Хазяїна звуть Олександр Іванович Погодинський. Пообідаєте там, говоріть із ним розкуто, зухвало, так, мовби він вам заборгував значну суму. Згадайте кілька разів слово «борг». Ваше завдання – дізнатися, кому він перераховував або передавав відсотки від прибутку за останні десять років. Дійте за інтуїцією. Можете дозволити напарникові напитись і поскандалити. А я вам увечері передзвоню.

– А як доїхати до Моншау? – запитав Нік.

– Це недалеко. Купите на заправці або в магазині автомобільний атлас.

Поклавши трубку телефону на місце, Нік повернувся на свою половину.

– Ну що, вставати? – почувся голос Сахна.

– Рано ще, можеш подрімати.

А за вікном сяяло сонце просто на половину Ніка. Він лежав на своєму матраці, втупившись у стелю. Лежав і думав. Надзвичайна легкість, із якою він сприймав цей ранок, це сонце, тішила його. Світ навкруги мовби позбувся баласту. Все полегшилося, зменшилося, втратило своє значення. Нарешті починалася робота – саме та, про яку говорив Іван Львович. Починалася легко та буденно, з телефонного дзвінка. Тепер можна повалятися на матраці, потім випити кави і прийняти душ – або навпаки: спочатку душ, а потім кава. Коротше – з’явилася нарешті ясність дій, і Нік був цьому радий.

Проте після душу Нік згадав, що кави в квартирі немає. Це його, щоправда, анітрохи не засмутило. Залишивши Сахна, він пішов знайомою з учорашнього вечора дорогою в місцеву крамничку.

– Ну то що там сьогодні? – запитав уже за вранішньою кавою Сахно.

– Сьогодні? Їдемо обідати в ресторан.

– А потім?

– Потім додому, сюди. По дорозі я тобі все поясню.

Здавалося, Сахно цілком удовольнився обіцянкою Ніка. Вони сиділи за столом на тіньовій половині квартири. Сиділи і пили каву. Мовчки, замислено. Потім Нік дістав куплений у тій-таки крамничці автомобільний атлас, відшукав Ойскірхен, в якому вони тепер мешкали. На цій же сторінці, тільки у верхньому правому кутку, було розташоване й містечко Моншау, в якому, судячи з жирності точки, налічувалося від трьох до п’яти тисяч жителів.

– Сюди поїдемо! – Нік простягнув атлас Сахну, тицьнувши пальцем у жирну точку маленького містечка.

Хвилин через сорок лімузин уже покидав Ойскірхен. Над гладенькою німецькою автодорогою висів покажчик найближчих населених пунктів, і Моншау був у цьому списку останнім. Обабіч дороги проносилися назустріч високі сосни, що прикривали своїми кронами дорогу.

Нік переказав Сахнові, що крутив кермо, все, що почув цього ранку по телефону. Сергій слухав і кивав. Кивнув він іще кілька разів уже після того, як Нік замовк. Видно, в такт своїм роздумам.

Моншау виявився старовинним казковим містечком, побудованим обабіч вузької річечки. Пряникові будиночки, розфарбовані в яскраві кольори. Ресторанчики, кафе, магазинчики. Усе маленьке, затишне. Покажчик у бік музею гірчиці.

Проїхали автостоянку.

– Може, тут машину залишимо? – запитав Нік.

– Ти що? Краще станемо перед рестораном. Так кайфовіше! Та і цього старого повеселимо!

Машина проїхала повз групу туристів-пенсіонерів, які неквапом ішли по набережній.

– Тут що, гніздо для перестарків?! – запитав Сахно з посмішечкою. – О, дивися, он наш ресторанчик.

І він показав поглядом уперед.

Ресторан «Маша» розташовувався в двоповерховому вузенькому будиночку. Лімузин зупинився перед його фасадом і заповнив собою весь простір перед ресторанчиком.

– Це нічого, що я без краватки? – Сахно єхидно посміхнувся до Ніка.

Двері відчинились, і тут же дзвякнув дзвоник, підвішений над дверима на дротяному кронштейні. Зала ресторану йшла углиб, але нікого всередині не було.

– Це більше на забігайлівку схоже… – підібгавши нижню губу, пробурчав Сахно.

Нік почув кроки, що наближалися. Обернувся й зустрівся поглядом із літнім сивоволосим чоловіком у темних штанях і білій кухарській куртці.

– Заходьте, заходьте! – привітно сказав той по-німецьки.

– Ресторан російський, а бач, ні тобі «здрасьте», ні «добро пожаловать!» – пробурчав, проходячи на середину зали, Сахно.

– То ви, напевно, і є пан Погодинський? – запитав Нік.

Чоловік напружено глянув на нього.

– Ви мене знаєте? – запитав він.

– Та ні, розповідали знайомі… Вони ваш ресторан дуже рекомендували…

Погодинський кивнув, і, здавалося, напруга відпустила його погляд.

– Сідайте тут, – він показав рукою на затишний маленький столик на двох у глухому кутку зали поряд із заґратованою пащею каміна, що не горів.

– Тут росіян майже не буває, – мовив він, поправляючи на столі сервіровку. – Можу по хорошій свинячій відбивній з грибами зробити… теляча печінка є… свіжі овочі…

– Добре, – Нік рішуче кивнув. – Дві відбивні, два салати з овочів, горілки грамів триста і якої-небудь води.

– Огірочків солоних принести?

– Звичайно, неси, чого питати! – вставив Сахно.

Хвилин через п’ять Погодинський поставив на стіл огірочки, салат і карафку горілки. І пішов готувати гаряче.

– Слухай, наче при радянській владі все! – Сахно кивнув головою, проводжаючи старого поглядом. – Тільки за радянської влади у директора ресторану була ще й купа кухарів і офіціантів, а тут…

Нік кивнув.

– Щось не схоже це на популярний ресторан, – сказав він задумливо.

– Напевно, це пральня для відмивання бабла, – припустив Сахно.

Нік подумки погодився з цим припущенням, але промовчав.

А Сахно вже розлив у чарочки горілку. Підхопив пальцями дрібний огірочок і, піднісши те й інше до рота, завмер, запитально дивлячись на Ніка.

Нік підняв свою чарочку.

– То що, скоро розбагатіємо? – єхидно-жартівливо прошепотів Сахно і, піднявши на секунду чарочку, перекинув її до рота.

Дзенькнув дверний дзвоник, і вони обоє обернулися до дверей. Там на порозі зупинився якийсь німець із спантеличеним обличчям. Розгледівши двох відвідувачів, він голосно запитав щось по-німецьки.

– Чого йому? – поцікавився Сахно.

– Машина наша йому заважає, – пояснив Нік. – Говорить, не може виїхати.

– Туди твою… – розсердився Сахно.

Він устав з-за столу, пройшов повз німця у відчинені двері.

Нік спокійно спостерігав, як Сахно від’їхав кудись убік, і тут же повз вікна ресторану проплив величезний автобус, повний пенсіонерів.

Коли автобус зник, за вікнами ресторану з’явився приємний краєвид по той бік річечки – такі ж пряникові будиночки, вивіски із закрутистими назвами. І головне – не було видно похоронного лімузина, так палко