Що таке антична філософія? - П'єр Адо

структурує міфічні космогонії. Вони пропонують теорію походження світу, людини та людської громади. Їхня теорія є раціональною, оскільки вона намагається пояснити світ не як боротьбу елементів, а як боротьбу «фізичних реалій» та домінування однієї з них над іншими. Ця радикальна трансформація втілюється у грецькому слові phusis, яке у момент свого виникнення означало одночасно початок, розгортання та результат процесу, в якому відбувається становлення певної речі. Предметом інтелектуальної діяльності[21], яку перші грецькі мислителі називали historia, є всесвітній phusis.

У всій грецькій філософській традиції раціональні теорії залишатимуться під упливом цієї першопочаткової космологічної схеми. Ми наведемо тут лише приклад Платона, який, пишучи послідовно діалоги «Тімей», «Крітій» та «Гермократ» (написання останнього планувалося Платоном, але потім його замінили «Закони»), також мав на думці створити великий трактат про phusis у найширшому розумінні, починаючи від виникнення світу та людини й аж до походження Афін. Тут ми знову зустрічаємося із «книгою поколінь», яка спонукає афінян пригадати своє походження та своїх предків, щоб вкорінити їх таким чином у всесвітньому порядку і в основоположному актові Бога-творця. Втім, Платон цього не приховує: в «Тімеї» він пропонує те, що сам називає правдоподібною байкою, вводячи міфічну фігуру Деміурга, який створює Світ, взоруючи на вічну Модель, якою є Ідеї[22]. У десятій книзі «Законів» Платон більше не задовольняється міфічною оповіддю, він хоче заснувати свою космогонію на строгих доказах, які спираються на прийнятну для всіх аргументацію. У своєму раціональному зусиллі Платон експліцитно повертається до поняття phusis, що розумілося першими грецькими мислителями як «природа-процес», наполягаючи, зі свого боку, на первісному, першопочатковому характерові цього процесу. Але для Платона[23] первісним та першопочатковим є рух та процес, який сам себе породжує і який є двигуном самого себе, тобто душа. Замість еволюціоністської схеми постає таким чином схема креаціоністська: Всесвіт більше не народжується з автоматизму phusis, він народжується з раціональності душі, причому душі у якості першопринципу, який передує усьому і який ототожнюється таким чином з phusis.

Paideia

Про філософію до філософів можна говорити також з огляду на іншу течію грецької досократичної думки: я маю на увазі практики та теорії, пов’язані з фундаментальною вимогою грецької ментальності — бажанням виховувати та навчати[24], турботою про те, що греки називали paideia[25]. Починаючи з давніх часів Гомерової Греції, шляхетний клас (ті, хто володів aretê, тобто досконалістю, якої досягають завдяки шляхетності крові[26] і яка пізніше стане у філософів доброчесністю, тобто шляхетністю душі) дуже переймається вихованням молодих людей. Ми можемо отримати уявлення про аристократичне виховання завдяки поемам Феогніда, які є зібранням моральних приписів[27]. Таке виховання забезпечується дорослими в самій соціальній групі. Тут вправляються, щоб здобути наступні якості: фізична сила, сміливість, почуття обов’язку та честі, які властиві воякам і які втілилися у великих божественних предків, обраних за приклад. Починаючи з V століття, разом з постанням демократії, міста-громади перейматимуться формуванням майбутніх громадян шляхом тілесних вправ, гімнастики та музики, а також духовних вправ. Але демократичне життя породить боротьбу за владу: потрібно вміти переконувати народ, підштовхувати його до того чи того рішення під час зібрання. А отже для того, хто хоче стати народним вождем, необхідно опанувати мовну діяльність. Саме цій потребі відповідатиме рух софістів.

Софісти V століття

З постанням афінської демократії у V столітті вся ця інтелектуальна активність, яка була поширена у грецьких колоніях Іонії, Малої Азії та південної Італії, переміститься в Афіни. Мислителі, викладачі, вчені збираються в цьому місті, приносячи сюди способи думки, які до цього моменту були тут майже невідомими, і які тут приймають добре або не дуже. Наприклад, той факт, що Анаксагор[28], який прибув з Іонії, був звинувачений в атеїзмі та змушений був відправитися у вигнання, добре демонструє, що дух пошуку, який розвинувся у грецьких колоніях Малої Азії, був глибоко чужим для афінян. Знамениті софісти V століття також часто є іноземцями. Протагор та Продик приїхали з Іонії, Горгій — з південної Італії. Рух думки, який вони уособлювали, був одночасно і продовженням, і розривом з тим, що йому передувало. Продовженням настільки, наскільки метод аргументації Парменіда, Зенона Елейського чи Меліса присутній у парадоксах софістів, продовженням також з огляду на намір софістів зібрати докупи все наукове чи історичне знання, накопичене мислителями до них. Але й розривом, оскільки вони, з одного боку, піддавали радикальній критиці це попереднє знання, наполягаючи, кожен у свій спосіб, на конфлікті, який протиставляє природу (phusis) та людські конвенції (nomoi), а також і тому, що їхня діяльність була повністю спрямована на навчання молоді досягненню успіху в політичному житті, їхнє навчання відповідало потребі. Розвиток демократичного життя вимагав, щоб громадяни, особливо ті, хто хоче дістатися влади, досконало оволоділи мовною діяльністю. До цього моменту молоді люди здобували досконалість, aretê, через sunousia, тобто шляхом прилучення до світу дорослих, що не передбачало спеціалізації[29]. Софісти натомість запровадили виховання у штучному середовищі, яке залишиться характерною рисою нашої цивілізації[30]. Вони були професіоналами освіти, передусім педагогами, хоча за Протагором, Горгієм чи, наприклад, Антифоном, слід визнати помітну оригінальність. В обмін на платню вони навчали своїх учнів рецептам, які давали змогу переконувати слухачів і з надзвичайною вправністю захищати позицію «за» чи «проти» (антилогії). Платон та Аристотель дорікатимуть їм за те, що вони є комерсантами у галузі знання, що вони торгують ним оптом та вроздріб[31]. Утім, вони викладали не лише техніку переконливого дискурсу, але й усе те, що могло слугувати досягненню ерудиції, яка завжди захоплювала аудиторію, тобто загальну культуру[32], під якою мається на увазі як наука — геометрія чи астрономія, так і історія, соціологія чи теорія права. Софісти не засновували постійних шкіл, але пропонували в обмін на винагороду курси лекцій і, щоб привабити слухачів, з метою самореклами, давали публічні лекції, за допомоги яких підвищували цінність свого знання та своєї вправності. Це були мандрівні викладачі, які завдяки цьому посприяли своїм знанням не лише Афінам, а й іншим містам.

Таким чином, aretê, досконалість, що відтепер розумілась як компетентність, яка повинна була давати змогу відігравати роль у громаді, може здобуватись шляхом навчання, якщо той, хто навчається, має природні здібності та достатньо в ній вправляється.

II

ПОЯВА ПОНЯТТЯ «ФІЛОСОФУВАННЯ»

Свідчення Геродота

Можна бути майже впевненим, що досократики VII та VI століття до Різдва Христового, наприклад Ксенофан