Що таке антична філософія? - П'єр Адо

Усі люди звертають свої очі на нього, коли він встановлює справедливість шляхом правильних вироків. Його точна мова може настільки швидко, наскільки це потрібно, заспокоїти найбільші суперечки.

Слова поета також змінюють серця:

Серце людини занурене у траур раптовими турботами, а її душа сохне від жалю? Нехай співак, що служить Музам, славить величні дії людей минулого часу чи благотворних богів, що населяють Олімп: вона швидко забуде свої неприємності; вона більше не згадує своїх жалів; присутність богинь одразу відвертає її від цього[46].

Тут ми вже бачимо засадниче для Античності уявлення про психагогічну[47] цінність дискурсу та фундаментальне значення володіння словом[48]. Словом, що діє у двох, на перший погляд, дуже різних регістрах: у регістрі юридичної та політичної дискусії (цар встановлює справедливість і заспокоює суперечки) та регістрі поетичного зачарування (поети своїми піснями пом’якшують серце людей). Мнемозина, матір Муз, є «забуттям злигоднів та перепочинком від турбот[49]». У цьому зачаруванні можна розпізнати обриси того, чим пізніше стануть філософські духовні вправи, незалежно від того, належатимуть вони до порядку дискурсу чи порядку споглядання. Оскільки Музи змушують забути нещастя не просто за допомогою краси, пісень та історій, які вони розповідають, вони також відкривають поетові й тому, хто його слухає, доступ до космічного бачення. «Вони радують дух могутній свого батька Зевса»[50], тому що співають йому та дають можливість бачити «те, що є, що буде, що було», і саме про це говорить у своїй «Теогонії» Гесіод. Епікурейська сентенція, яку приписують учневі Епікура — Метродорові, звучатиме так: «Пригадай собі, що народжений смертним і будучи обмеженим тривалістю життя, завдяки науці природи ти піднявся аж до безконечності простору і часу, а також побачив те, що є, що буде і що було»[51]. І ще до Епікура Платон сказав, що душа, якій властиво підноситись думкою і споглядати тотальність часу та буття, не вважатиме смерть тим, чого варто боятися[52].

Sophia, втім, може позначати також вправність у поведінці з іншими, що може доходити аж до хитрощів та маскування. Наприклад, у збірнику сентенцій, що регламентують основи аристократичного виховання, який на початку VI століття до Різдва Христового написав Феогнід, адресуючи його Кірну, знаходимо таку пораду:

Кожному зі своїх друзів, Кірне, показуй себе з іншої сторони, пристосовуючи себе до відчуттів кожного з них. Прив’яжись сьогодні до одного, а потім навчись при нагоді змінювати особу. Оскільки вправність (sophiê) є більшою навіть за найвищу досконалість (aretê) [53] .

Відтак ми бачимо багатство та різноманітність складників поняття sophia. Ми зустрічаємо їх у легендарних та народних уявленнях, згодом — в уявленнях історичних, як у випадку з образом Семи Мудреців[54], слід якого можна зустріти вже у деяких поетів VI століття, а згодом у Геродота і Платона. Фалес Мілетський (кінець VII—VI століття) володіє передусім знанням, яке ми могли б визначити як наукове: він передбачає затемнення сонця 28 травня 585 року, стверджує, що Земля лежить на воді. Окрім того, Фалес має також технічні знання: йому приписують зміну русла ріки. Зрештою, він демонструє і своє політичне яснобачення: намагається врятувати іонійських греків, пропонуючи їм утворити федерацію. У Піттака Мітіленського (VII століття) не зафіксовано жодної політичної активності. Солон Афінський (VII—VI століття), як ми бачили, також є політичним діячем, благотворне законодавство якого залишає довгу згадку, але це також поет, який віршами виражає свій етичний та політичний ідеал. Хілон зі Спарти, Періандр із Корінфа, Біант із Прієни (всі троє живуть на початку VI століття) так само є політичними діячами, що прославилися прийнятими завдяки ним законами або своєю ораторською та судовою діяльністю. Відомості про Клеобула з Лінда є зовсім непевними: ми знаємо лише, що йому приписують кілька поем. Цим Семи Мудрецям приписують максими, «короткі і пам’ятні слова», як каже Платон[55], виголошені кожним із них під час зібрання у Дельфах, коли вони вирішили офірувати Аполлонові у його храмі основи своєї мудрості і присвятили йому надписи, які знають усі: «Пізнай самого себе», «Нічого над міру» тощо. Насправді, усі максими, які вважають витворами Семи Мудреців, були вирізьблені біля храму в Дельфах, а звичай вирізати такі надписи, щоб їх читали усі перехожі, був дуже поширеним у всіх грецьких містах. Так, у 1966 році в Ай-Ханумі, на кордоні теперішнього Афганістану, під час розкопок залишків міста колишнього грецького царства Бактрії відкрили напівзруйновану стелу, яка, як демонструє Луї Робер, містила колись повне зібрання ста сорока дельфійських максим. Їх вирізьбили у III столітті до Різдва Христового завдяки Клеарху[56], учню Аристотеля. Це вказує на значення, яке грецький народ надавав моральному вихованню[57].

Починаючи з VI століття, з постанням «точних наук», медицини, арифметики, геометрії, астрономії, до поняття sophia додається інший складник. Відтепер є не лише «експерти» (sophoi) в галузі мистецтв чи політики, є такі і в галузі науки. Втім, починаючи з Фалеса Мілетського, розвивається дедалі точніша рефлексія в галузі того, що греки називали phusis, тобто феномена розвитку живих істот, людини, а також Всесвіту; рефлексія, яка часто була нерозривно пов’язана, як, наприклад, у Геракліта і особливо — у Демокрита, з етичними міркуваннями.

Щодо софістів, вони будуть названі так з огляду на їхню увагу до викладання молодим людям sophia: «Моєю професією, — говорить епітафія Фрасимаха, — є sophia»[58]. Для софістів слово sophia означає передусім вправність у політичному житті, проте воно одночасно містить і всі інші складники, які ми щойно розглянули, зокрема, наукову культуру — щонайменше настільки, наскільки вона є частиною загальної культури.