Дейл Карнегі. Як подолати неспокій і почати жити - Дейл Карнегі

У журналі Times була надрукована стаття про одного сержанта, що отримав поранення у битві під Гвадалканалом. Осколок снаряда поцілив йому в горло, і сержантові зробили сім переливань крові. Він написав своєму лікареві записку: «Я житиму?» Лікар відповів: «Так». Сержант написав другу записку: «Я зможу говорити?» Відповідь знов була ствердною. І тоді поранений написав: «То якого біса я хвилююся?.»

Чом би вам не запитати себе прямо зараз: «Якого біса я хвилююся?» Можливо, тоді ви зрозумієте, що причина вашого неспокою не така вже й суттєва.

Загалом у нашому житті близько 90% позитиву і лише 10 % негативу. Тож якщо ми хочемо бути щасливими, нам слід лише сконцентрувати свою увагу на тих 90 % хорошого в нашому житті й ігнорувати 10 % поганого. Якщо ж ми хочемо хвилюватися, ображатися і отримати виразку шлунка, то все, що нам треба зробити, — це зосередитися на 10 % поганого в нашому житті й ігнорувати 90 % хорошого.

«Думай і дякуй!» — такі слова викарбувані на багатьох англійських церквах, побудованих під час правління Кромвеля. Ці ж слова, «думай і дякуй», слід викарбувати і в наших серцях.

Думай про всіх, кому ти маєш дякувати, і дякуй Господові за всю Його благодать.

Джонатан Свіфт, автор «Мандрів Лемюеля Гуллівера», був одним із найпохмуріших песимістів у англійській літературі. Він так жалкував про те, що з’явився на світ, що кожен рік у день свого народження вдягався у все чорне і постував. Але навіть у своєму розпачі цей неперевершений песиміст віддавав належне цілющій силі веселощів і щастя. «Найкращими лікарями у світі, — заявляв він, — є лікар Дієта, лікар Спокій і лікар Радість».

Ми можемо звертатися по послуги до «лікаря Радість» безоплатно й цілодобово, варто лише сконцентрувати свою увагу на тих багатствах, якими ми володіємо. Ці багатства перевершують усі казкові скарби Алі-Баби. Чи продасте ви обидва своїх ока за мільярд доларів? У яку суму ви б оцінили обидві свої ноги? А свої руки, вуха? Своїх дітей? Свою сім’ю? Подумки складіть усі свої активи, і ви зрозумієте, що не віддасте те, що маєте, за всі багатства Рокфеллерів, Фордів і Морганів, разом узяті.

Але чи цінуємо ми це багатство? На жаль, ні. Як сказав Шопенгауер: «Ми зрідка думаємо про те, що у нас є, але постійно — про те, чого у нас немає». Так, саме схильність «зрідка думати про те, що у нас є» — це найбільша трагедія людства. Можливо, ця схильність завдала йому більшої шкоди, ніж усі війни і епідемії в історії.

Саме ця схильність призвела до того, що мій знайомий Джон Палмер перетворився «зі славного хлопчини на старого буркотуна» і мало не зруйнував свою родину. Він сам розповідав мені про це.

Містер Палмер жив у місті Патерсон, Нью-Джерсі. «Незабаром після повернення з армії я розпочав власний бізнес. Я працював удень і вночі. Спочатку все складалося якнайкраще. Потім виникли проблеми. Я ніде не міг знайти необхідні мені деталі й матеріали. Я злякався, що мені доведеться закрити свою справу. Я так нервував, що перетворився зі славного хлопчини на старого буркотуна. Я постійно лютував і дратувався. Я став нестерпним для всіх моїх близьких. Але я не помічав цього. І лише тепер я розумію, що мало не втратив своє щасливе родинне вогнище. Одного разу молодий інвалід війни, що працював на моєму підприємстві, сказав мені: „Джонні, тобі має бути соромно. Ти поводишся так, ніби ти — єдина у світі людина, яка зіткнулася з проблемами. Припустімо, тобі доведеться на деякий час закрити майстерню, то й що з того? Ти зможеш знову відкрити її, тільки-но все налагодиться. У тебе є так багато всього, за що ти повинен дякувати долі. Але ти завжди на щось нарікаєш. Боже милий, як би я хотів бути на твоєму місці! Подивися на мене. У мене тільки одна рука, а половина обличчя спотворена шрамом, але я ніколи ні на що не скаржуся. Якщо ти не перестанеш бурчати і нервувати, то втратиш не лише свій бізнес, а й здоров'я, сім'ю та друзів!“

Ці слова приголомшили мене. Завдяки їм я оцінив те, що мав, і усвідомив, наскільки ганебною була моя поведінка. Я негайно вирішив змінитися і стати таким, яким був раніше. І я зробив це!»

Одна моя знайома, Люсіль Блейк, довго була на межі життя і смерті, перш ніж навчилася радіти тому, що в неї є, і не хвилюватися за те, чого вона позбавлена.

Я познайомився з Люсіль багато років тому. Ми разом навчалися на факультеті журналістики Колумбійського університету, опановуючи майстерність написання коротких оповідань. Дев'ять років тому з нею стався нещасний випадок, що геть змінив її життя. Вона жила тоді в місті Туксон, штат Аризона. Ось історія, яку вона розповіла мені.

«Я тоді жила активним життям: навчалася грі на органі в Аризонському університеті, завідувала міською клінікою з виправлення дефектів мовлення і викладала музику в Дезерт-Віллоу-Ранч, відвідувала вечірки, танцмайданчики, захоплювалася нічною верховою їздою. Одного разу вранці я знепритомніла. У мене стався серцевий напад. Лікар сказав, що мені потрібно пролежати в ліжку рік, щоб повністю відновитися. Та він не був певен, що я колись цілком одужаю.

Пролежати рік у ліжку! Стати інвалідом і, можливо, навіть померти! Я не тямилася з жаху. Чому це сталося зі мною? У чому я завинила? Я ридма ридала з розпачу. Я була розлючена й обурена. Але таки дотримала поради лікаря і лягла у ліжко. Мій сусід містер Рудольф, художник, сказав мені: „Зараз ти думаєш, що пролежати рік у ліжку — це трагедія. Але це не так. У тебе буде час подумати і достеменно пізнати себе. За ці декілька місяців ти духовно розвинешся більше, ніж за все своє минуле життя!“ Я заспокоїлася і спробувала здійснити переоцінку життєвих цінностей. Я читала книги, які надихали мене. Якось із радіоприймача я почула такі слова: „Ви можете висловити тільки те, що міститься у вашій свідомості“. Подібні слова я не раз чула й раніше, але зараз я глибоко замислилася над ними.

Я вирішила думати тільки про те, що допомагає мені жити: про радість, щастя і здоров'я. Прокинувшись, я щоранку змушувала себе згадати все, за що мала дякувати долі. Я думала про те,