Стежкою легенд - Ігор Іванович Якимушкін

Проте світло, що його випромінює мох, не його власне, а відбите, як в очах у кішки. Округлі клітини печерного моху побудовані на зразок оптичних лінз. Вони ' вбирають мізерні крихітки розсіяного в печері світла, заломлюють їх і вузьким концентричним променем спрямовують на хлорофілові зерна. А ті, використовуючи світлову енергію, створюють із неорганічних органічні поживні речовини.

Тому клітини моху навіть під землею дістають удосталь необхідного їм світла.

Світло, частково відбите від зернят, блищить в глибині гротів, мов самоцвіти, породжуючи казки про пустотливих гномів і печерних духів.

Зі злощасною вірою в духів пов'язані бузувірські, а часом і кумедні події сивої давнини й середньовіччя — суди й страти тварин. Це не легенди, а бувальщина. Але бувальщина фантастична, неначе легенда.

Дві з половиною тисячі років тому перський цар Ксеркс наказав відшмагати Геллеспонт — протоку Дарданелли.

Кати триста разів ударили по воді довгими батогами.

Протока зруйнувала два мости, збудовані персами. Налетіла буря й рознесла їх на друзки.

Після шмагання Геллеспонт угамувався: не зачепив нових мостів, і перські війська щасливо добулися з Малої Азії до Греції. За тих часів тілесні покарання проток і річок, мабуть, були звичними. Історики розповідають, ніби ще попередник Ксеркса перський цар Кір покарав за погану поведінку річку Гинду (притока Тігру). Під час переходу через Гинду потонув у вирі священний царський кінь. Розлютований Кір звелів перекопати річку 360 каналами, і повноводна Гинда перетворилася на струмок.

Ми вже знаємо, що за сивої давнини була дуже поширена віра в одухотвореність природи — спадок диких предків. Первісна людина в усьому вбачала діяльність злих і добрих надприродних сил. Вона вірила в духів лісу, гір, річок. Кожна річка, кожний камінь, кожне дерево мало свого духа. Усі речі, всі істоти навкруги теж мали свою душу, волю й свідомість. Ніч, день, буря, дощ, грім та інші сили природи були для людини не абстрактними поняттями, а реальними богоподібними істотами. Сонце й Місяць, наприклад, ходять на лови з луком і стрілами, а хмари — дим від люльок, які вони смалять. Австралійські мисливці навіть сам на сам важливі таємниці передають пошепки, щоб який-небудь звір чи річ не розплескали новину.

Це вірування як пережиток кам'яного віку дійшло й до античних часів. Ось чому перси лупцювали бурхливий Геллеспонт і, не жалкуючи сил, перекопували Гинду. З тієї ж причини у Стародавній Греції, в Афінах, збирали судилища, щоб розправитися з сокирами, камінням, корчами, колодами та іншими «важкими речами, які спричиняли смерть чи калічили людей».

Коли слідство доводило, що ці речі вчинили злочин у руках людини, то суд їх виправдовував. Коли ж було доведено непричетність людини до злочину, то суд звинувачував каміння, сокири й колоди у самостійній умисній дії. Присуджували вигонити винуватців за межі міста чи країни. І «злочинців» відправляли на вигнання — врочисто виносили за межі держави.

З розвитком античної культури цей дикунський пережиток поступово відмирав. Та ось занепала Римська імперія і до влади в країнах Європи прийшла християнська церква. Під «благотворним» впливом релігії, неначе гриби після дощу, почали рости в свідомості людей несосвітенні забобони. Знову до суду потягли каміння й сокири. До суду стали позивати і безсловесних тварин. За всіма правилами допитавши свідків, заслухавши звинувачення й вирвавши тортурами «зізнання» в нещасних тварин, суд засуджував їх залежно від «провини» до різних термінів ув'язнення, до смертної кари через повішення, закопування живцем, спалення чи до відтину голови.

Церква не лише підтримувала цей жахливий фарс, а була його призвідцем і організатором. Церковники посилалися на біблію, на закон Мойсея. Біблія вчить, що вола, який убив людину, треба побити камінням «і м'ясо його не їсти» (Висхід, розд. 21, вірші 28, 29, 31, 32). «Вчені» тлумачі біблії пішли далі: вони пояснили, що цей біблійний «параграф» треба розуміти так: тварину, яка заподіяла шкоду людині, судити судом у складі двадцяти трьох чоловіків, ніби йдеться про винесення смертного вироку його хазяїну.

І ось «добрі християни» — засідателі й судді середньовічного судилища, розмахуючи біблією, як знаменом, потягли на страту ні в чому не повинних коней, мулів, свиней, биків, кішок, собак, мишей, пацюків, півнів. Судили навіть жуків, мух, гусінь, мурашок, черв'яків.

Середньовічне правосуддя здебільшого мало справу зі свинями. Лише у Франції відомо двадцять «свинячих» процесів. Звичайний злочин свиней — дітовбивство. Адже в середньовічних містах, навіть у Лондоні до кінця XVII століття, свині вільно розгулювали вулицями. Вони поїдали нечистоти в канавах біля будинків. Нерідко заходили до помешкань бідняків і загризали заснулих у люльках дітей. Вбивцю заарештовували й відводили до кримінальної в'язниці. Замикали в камері з іншими в'язнями. На утримання заарештованої свині міські власті відпускали такі ж кошти, як і на звичайного злочинця. 1408 року в місті Нанті суд засудив свиню до страти. Зберігся список витрат: утримання свині у в'язниці — 6 су, винагорода катові, який прибув з Парижа — 54 су, за воза, на якому привезли свиню до місця страти, — 6 су, за мотуз, яким її зв'язували, — 2 су 8 деньє. Усього 68 су 8 деньє.

1457 року в Парижі розглядали справу про звинувачення свині у вбивстві п'ятирічного хлопчика. Суд визнав свиню винною і присудив її повісити. А що участь поросят у злочині достовірно не встановлено, то їх конфісковано на користь суду.

1394 року в місті Мортень (Франція) суд відзначив обставину, що збільшує провину свині: «Вона їла скоромне, незважаючи на те, що була п'ятниця» (тобто пісний день).

Страти свиней