Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності - Сергій Миколайович Поганий

економічного та культурного відродження Києва. У Київській колегії відновилися заняття. Професори, які втекли з міста в 1650-ті роки, тепер почали виховувати нове покоління студентів; викладалися нові предмети, писалися нові вірші, відбувалися постановки нових п’єс. Українська барокова література, започаткована Мелетієм Смотрицьким на початку XVII століття, досягла своєї вершини, зокрема, у творах поета Івана Величковського та в прозі Лазаря Барановича, колишнього професора колегії, який став архієпископом чернігівським. Його учень Симеон Полоцький приніс літературний стиль київського бароко до Москви, де допоміг закласти підвалини для виникнення світської російської літератури. Запровадження київських текстів, практик та ідей у Московській державі другої половини XVII століття пізніше спричинить розкол у православній церкві цієї країни. У той час як цар і патріарх підтримали реформи в стилі Петра Могили, консерватори повстали й об’єдналися навколо лідерів старообрядництва. Не випадково те, що назва, яку вони дістали від офіційної церкви — розкольники, або схизматики, — прийшла з України. Так там називали уніатів.

Але культурний обмін відбувався в обох напрямках. Приносячи до Московії західні культурні моделі з України, київські священнослужителі одночасно запозичували арсенал московської політичної ідеології. Ключовим у цій ідеології було уявлення про православного царя як головний елемент нового релігійного та політичного простору. Православні мислителі Речі Посполитої, які довго не мали свого правителя, надихалися візантійським баченням гармонії між самодержавним правителем та єдиною істинною церквою. Утім, зрештою, практичні міркування переважували ідеалізм. Уже в 1620-ті роки щойно висвячені православні єпископи, перебуваючи під потужним тиском Варшави, зверталися до Москви як джерела підтримки та можливого місця притулку. Бажання царської протекції лише зросло після Переяславської угоди (1654) і досягло свого піку після Андрусівського перемир’я (1667), що поділило козацьку Україну навпіл.

Згідно з умовами перемир’я, Київ, розташований на правому березі Дніпра, мав відійти до польських володінь після дворічної відстрочки. Але перспектива знову скоритися владі католицького короля налякала київське духівництво. Воно використало всі свої риторичні навички, здобуті в Київській колегії та єзуїтських колегіумах Західної Європи, щоб переконати царя в тому, що місто повинне залишитися під його владою. Це їм вдалося дуже добре. Інокентій Гізель, архімандрит Києво-Печерського монастиря та один із головних учасників кампанії з «переконування царя», прагнув зберегти Київ під царським правлінням, водночас зберігши незалежність Київської митрополії. Та в реальності все склалося по-іншому. У 1670-ті роки цар зберіг контроль над містом, але в наступному десятилітті московським урядовцям та їхнім прихильникам в Україні вдалося домогтися передання Київської митрополії з-під юрисдикції Константинопольського патріархату до Московського. Передання відбулося 1686 року, і таким чином київське духівництво заплатило за захист з боку царя своєю незалежністю.

Боротьба за долю Києва породила один із найвпливовіших текстів домодерної Російської імперії, перший друкований «підручник» з російської історії, що був виданий у Києво-Печерському монастирі під наглядом Інокентія Гізеля. Ця книжка мала довгу барокову назву: «Синопсис Київський, або Коротке зібрання з різних літописців про початок славенороссійського народу і першопочаткових князів богоспасаємого града Києва, про житіє святого благовірного великого князя київського і всія Руси першого самодержця Владимира»[19]. Вона з’явилася 1674 року, коли Київ готувався до нападу турків, а поляки вимагали від Московії повернути його назад. У «Синопсисі» Київ зображувався як перша столиця московських царів та місце народження московського православ’я — місто, яке просто не могло бути залишене невірним чи католикам. Посилання на «славенороссійський народ», котрий, як стверджували автори «Синопсису», об’єднував Московію та козацьку Гетьманщину в одне етнополітичне утворення, підкріплювало цей аргумент. Це стало основою міфу про київські витоки російського народу, що в нього й досі вірить більшість росіян. Однак у XVII столітті московські еліти ще не думали категоріями національної спорідненості. Будівничі Російської імперії повною мірою оцінять новаторство київських ченців, які розглядали мешканців Московії та України як один народ, лише в XIX столітті.

Криза, зумовлена поділом України між Московією та Польщею, змусила не тільки київських священнослужителів, а й козацьку старшину підійти до конструювання нової моделі самосвідомості. Козацька старшина більше не зважала на думку духівництва в цьому плані: серед випускників Київської колегії були не лише священики та єпископи, а й козацька старшина, у тому числі й гетьмани. Якщо духівництво не могло уявити свою батьківщину без православного царя, то козацька старшина не потребувала ніякого царя взагалі. Вона заявляла про свою вірність спільній козацькій «вітчизні», що охоплювала обидва боки Дніпра.

До 1663 року, коли на різних берегах Дніпра з’явилися окремі гетьмани та в політичному, якщо не в юридичному відношенні стався перший поділ України, козацька старшина використовувала термін «вітчизна» щодо всієї Речі Посполитої, або Польського королівства. Під час Гадяцької унії (1658) їх заманили під сюзеренітет польського короля закликами повернутися до польської вітчизни. Але після поділу ситуація змінилася. Спочатку один гетьман, а потім інший почали виступати в своїх циркулярах або універсалах за єдність їхньої української вітчизни — Гетьманщини на обох берегах річки. Після Андрусівського перемир’я всі вони, зокрема й Петро Дорошенко, посилалися на інтереси української вітчизни як найвищий об’єкт відданості, що підпорядковував собі всі інші відданості й зобов’язання. Козацька батьківщина була ширшою за Військо Запорозьке — більш традиційний об’єкт відданості козаків. Вона включала не лише територію козацького війська, а й землі та мешканців Гетьманщини. Козаки називали цю вітчизну Україною. Після 1667 року козаки почали посилатися на неї як на Україну з обох боків Дніпра.

Останнім козацьким гетьманом, який намагався об’єднати Правобережну та Лівобережну Україну під своєю владою, став Іван Мазепа (1639–1709). На банкнотах незалежної України зображені лише двоє з українських гетьманів. Перший — це Богдан Хмельницький, чиє зображення з’являється на 5-грив-невій банкноті, а другий — Іван Мазепа на купюрі вартістю 10 гривень. Мазепу краще, ніж Хмельницького, знають за межами України, особливо на Заході: Вольтер, Байрон, Олександр Пушкін та Віктор Гюго — усі писали про його життя та діяльність. Він потрапив до європейських опер та північноамериканських театральних вистав, здобувши літературну та культурну популярність як правитель та як коханець. За гетьманства Мазепи поняття вітчизни, України та Малоросії знову стали предметом обговорення. Підсумком правління Мазепи стало формування нового типу української ідентичності.

Мазепа правив Гетьманщиною довше, ніж будь-хто з його попередників, протягом більш ніж двох десятиліть (1687–1709), і помер природною смертю. Сам цей факт уже був досягненням. Більшість з його попередників були або вбиті, або страчені. Двоє гетьманів, які правили безпосередньо перед Мазепою, були звинувачені в «державній зраді», заарештовані московськими воєводами та відправлені до Сибіру. Членів їхніх сімей також переслідували. Щоб втратити гетьманську булаву, особисту свободу або власне життя, їм