Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності - Сергій Миколайович Поганий

гетьманську булаву та прапор. Султан брав Дорошенка та його козаків під свою протекцію на тих самих умовах, що й Молдавію та Волощину: в обмін на протекцію вони мали виставляти військо за першим його закликом. Землі, що на них претендував Стамбул, включали не лише козацьку Україну по обидва боки Дніпра, а й руські землі аж до Вісли на заході та Німану на півночі. Це був амбітний план, а умови, здавалося, сприяли зусиллям козаків втілити мрії Хмельницького 20-річної давнини та взяти під контроль усі руські землі Речі Посполитої. Цього разу турки не лише запропонували гетьману знаки влади, а й прислали війська на його підтримку. 1672 року 100-тисячне турецьке військо перетнуло Дунай і за підтримки кримських, волоських, молдавських і тепер уже й козацьких васалів рушило проти польських сил. Вони просунулися набагато далі Хотина, місця вирішальної битви, що відбулася півстоліття тому, й обложили фортецю Кам’янець на Поділлі. Розташована на прямовисній скелі й оточена глибоким яром, вона вважалася неприступною, але впала за 10 днів облоги османами. Невдовзі військо султана обложило Львів. Поляки попросили миру й відмовилися від претензій на Поділля та Середнє Подніпров’я. Дорошенко та його прихильники мали б святкувати перемогу.

Та сподівання Дорошенка не були втілені в життя. Турки взяли Кам’янець та прилегле Поділля під свій безпосередній контроль, а козаки отримали в управління свої старі володіння в середній Наддніпрянщині замість незалежної держави. Продовжувати наступ на Лівобережжя чи на північ, до Волині та Білорусі, ніхто не збирався. Та це був лише початок Дорошенкових проблем. Османи перетворили частину християнських церков на мечеті та дозволили татарам збирати ясир у регіоні, чим спричинили обурення населення. Підтримка Дорошенка зменшувалася з такою ж швидкістю, як і населення Правобережжя, бо місцеві мешканці втікали і на схід, і на захід. Багато людей переселилося на лівий берег, де Москва розправилася з опозиційною козацькою старшиною, поставила лояльного гетьмана та сприяла економічному відродженню краю. Правий берег перетворився на руїну, давши це ім’я цілому періоду української історії.

Відхід Дорошенка з української політичної сцени стало лише питанням часу. Замість того щоб об’єднати Україну під протекторатом Османської імперії, він привів до регіону ще одну силу, що розділила його й виявилася ще більш руйнівною, ніж будь-яка з попередніх. 1676 року, коли московські війська спільно з союзним лівобережним козацтвом наблизилися до столиці Дорошенка Чигирина, козацький гетьман пішов у відставку й присягнув на вірність цареві. Його життя було врятовано, і, як той, хто «побачив світло», він отримав титул воєводи та поїхав на службу до царя у В’ятку, майже за 900 км на схід від Москви. Йому дозволили жити у відставці в селі Ярополче в сучасній Московській області. Одружений із російською дворянкою (одною з їхніх нащадків була дружина Олександра Пушкіна, Наталя), він помер там 1698 року. За іронією долі, земляцтво вихідців з українського Поділля, регіону, що найбільше постраждав від османського правління, принесеного в Україну за допомогою Дорошенка, 1999 року відбудувало маленьку каплицю над його могилою.

Пряме османське панування над частиною України тривало недовго — ця ділянка кордону не мала для турків великого значення, і їм потрібні були ресурси для війни в інших регіонах, зокрема в Середземномор’ї. Поділля повернулося під контроль Польщі того ж року, коли помер Дорошенко. Османи зійшли зі сцени, а московсько-польський кордон по Дніпру, проти якого 1666 року повстав Дорошенко, був відновлений. Козацька держава не зникла повністю, але її територія та автономія, не кажучи вже про незалежність, були різко обмежені — вона збереглася лише в Лівобережній Україні. Козацька земля, що заявила про себе в першій половині XVII століття і змогла зібрати достатньо людських, економічних і військових ресурсів, щоб кинути виклик великим державам у регіоні, не змогла захистити здобутки Козацької революції. Коли справа дійшла до союзів з іноземними державами, козаки перепробували все, починаючи від Криму й Туреччини і закінчуючи Московією, Швецією та Польщею. Жоден із цих альянсів не спрацював — було втрачено не лише єдність козацької України, а й єдність українських земель у цілому. До кінця XVIII століття більшість території України, колись контрольованої Польщею, залишатиметься поділеною між Польщею та Росією. Цей поділ матиме глибокі наслідки для української самосвідомості та культури.

Розділ 12

ВИРОК ПОЛТАВИ

Козацька Гетьманщина, що вижила під сюзеренітетом московських царів на лівому березі Дніпра, стала будівельним майданчиком для кількох націєтвірних напрямків. Один із них, тісно пов’язаний з назвою «Україна» та баченням Гетьманщини як окремої козацької держави та батьківщини, став основою для формування сучасної української самосвідомості. Інший, пов’язаний з офіційною російською назвою Гетьманщини — «Малоросія», заклав основу того, що пізніше дістало назву «малоросійства» — традиції розглядати Україну як «меншу Росію», а українців — як частину більшої російської нації.

Обидві тенденції співіснували в Гетьманщині до останнього великого козацького повстання на чолі з гетьманом Іваном Мазепою 1708 року. Повстання Мазепи було спрямоване проти Московської держави та офіційного засновника Російської імперії, царя Петра І. Воно завершилося поразкою, коли росіяни здолали шведську армію, приведену Карлом XII до України. Полтавська битва 1709 року докорінно змінила долю Гетьманщини та України в цілому. Утрата Карла стала подвійною втратою для Мазепи та його бачення України як автономного або навіть окремого від Росії суб’єкта. У наступні роки малоросійська інтерпретація української історії та культури як тісно пов’язаної з Росією стане домінувати в офіційному дискурсі Гетьманщини. Ідея України як окремого політичного утворення, вітчизни й справжньої держави не зникла зовсім, але зсунулася на периферію українського дискурсу більш ніж на століття.

В останні десятиріччя XVII століття московити зберігали контроль над Лівобережною Україною завдяки не лише переважній військовій силі, а й тому, що виявилися набагато гнучкішими за своїх конкурентів. Хоча царі використовували вибори кожного нового гетьмана для того, щоб урізати права та вольності, надані за часів Богдана Хмельницького, вони також знали, коли треба було пом’якшити тиск. 1669 року, у розпал повстання на чолі з Петром Дорошенком, Москва погодилася повернутися до умов, близьких до тих, що були досягнуті з Хмельницьким. Вона зробила це в той час, коли поляки урізали обсяг козацьких привілеїв, чинних на їхньому березі Дніпра. Результат не важко було передбачити. Лівобережжя привабило нових переселенців з козацьких земель, що перебували під владою Польщі, та продовжило зростати економічно, у той час як Правобережжя фактично перетворилося на пустелю. Царі дали козакам більше прав, але водночас змогли утримати їх у своєму підданстві.

За відносно короткий термін економічний зріст Лівобережної України призвів до