У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів - Андрій Галушка

керівництвом Тотлебена для прикриття підступів до Малахового кургану були споруджені Смоленський і Волинський бастіони та Камчатський люнет (названі іменами полків, що їх обороняли[17]). Перед входом до Північної бухти Севастополя було додатково затоплено три лінійні кораблі та два фрегати. У місті накопичувалися запаси пороху й боєприпасів. У їхньому виробництві велику роль відігравали підприємства українських земель: у жовтні 1854 р. у Севастополь привезли 6000 пудів пороху з Херсона і 3000 пудів пороху з Миколаєва, у квітні 1855 р. 6000 пудів із Шостки і 2000 пудів із Києва. Пороховий завод у Шостці за роки війни вшестеро збільшив виробництво пороху, і 1855 р. виробляв 43 % усього пороху в Російській імперії. Луганський чавуноливарний завод за війну збільшив продуктивність із 22 000 пудів снарядів на місяць до 90 000 пудів.

Не варто забувати, що українські землі були найближчим тилом Російської імперії у Кримській війні. Звідси пішла на війну на посилення польової армії та оборони Севастополя значна кількість рекрутів та ополченців. Для перевезення військових вантажів і провіанту в українських губерніях було реквізовано багато коней та волів і мобілізовано велику кількість погоничів. Чумаки доправляли для російської армії фураж. У Києві й Черкасах були наведені наплавні військові мости через Дніпро. У низці населених пунктів було організовано лазарети, у Києві й Луцьку розширено постійні шпиталі. В той же час татарське населення Криму активно допомагало війську союзників, сподіваючись на те, що після війни вони отримають визволення від російської окупації — анексія Криму Росією сталася всього лише за 70 років до початку війни.

Наприкінці 1854 р. стали активнішими зусилля закінчити війну за допомогою дипломатів. Ще в середині року союзники передали Росії чотири умови для миру: спільний протекторат європейських великих держав (з Росією включно) над Дунайськими князівствами за умови австрійської окупації князівств, спільне покровительство великих держав над християнськими підданими султана, колективний контроль великих держав над гирлом Дунаю і, нарешті, перегляд Лондонської конвенції 1841 р. про Чорноморські протоки. Тоді Росія ці вимоги відкинула, але тепер виявилася готовою їх розглянути.

Росії потрібен був військовий успіх для підкріплення її дипломатичної позиції Оскільки досі росіяни вважали, що їх били лише західні союзники (невдачі проти турків на Дунайському театрі списувалися на нерішучість командування), то метою наступного російського удару була вибрана Євпаторія, яку захищав турецький 21-тисячний корпус Омера-паші та 400 французів. Окрім жаданої перемоги, здобуття Євпаторії було потрібне Миколі І, щоб запобігти висадженню нових французьких підкріплень у цьому порту. 18 тисяч росіян під командою генерала Хрульова 5(17) лютого 1855 р. атакували Євпаторію, але були відбиті ціною 770 убитих і поранених. Турки втратили вдвічі менше.

Звістка про цю поразку підкосила потугу російського царя. Микола І усунув з посади князя Меншикова та призначив командувати російською армією у Криму князя Михайла Горчакова, що за два роки перед тим керував окупацією Молдови і Волощини. Через два тижні, 18 лютого (2 березня) 1855 р., імператор Микола І помер від запалення легень[18]. Імператором став його син Олександр II, що мав тепер знайти вихід із програної війни.

Навесні 1855 р. у Відні відбулися переговори між представниками Росії, Австрії, Британії, Франції та Османської імперії. До попередніх чотирьох умов союзники додали вимогу демілітаризації Севастополя, російської гарантії цілісності Османської імперії, та обмеження сили Чорноморського флоту. Росія, однак, не була готова на ліквідацію Чорноморського флоту й руйнування укріплень Севастополя. Вона була готова лише «поважати», але не «гарантувати» територіальну цілісність Османської імперії, та відкидала будь-які обмеження своїх суверенних прав на Чорному морі. На початку червня 1855 р. Віденська конференція завершилася безрезультатно.

Тим часом міжнародна ізоляція Росії посилювалася. 16 (28) березня 1854 р. до антиросійської коаліції приєдналося Сардинське королівство (П’ємонт). Сардинський король Вітторіо Еммануеле та його прем’єр-міністр граф Камілло Кавур розраховували таким чином заручитися підтримкою Франції у справі об’єднання Італії. У травні 1855 р. до Криму прибув 18-тисячний п’ємонтський корпус генерала Альфонсо Ферреро Ламармори. Це було вчасне підкріплення для виснажених важкою зимою франко-британських військ. Серед сардинських солдатів стало популярне гасло: «З кримської глини постане нова Італія».

Азовська експедиція

Наприкінці лютого — на початку березня союзний флот здійснив вилазку на Новоросійськ, але вчасний підхід російських підкріплень з Анапи допоміг відбити цей напад. Лорд Раґлан та британське командування вважали, що треба знищити російські бази на Азовському морі, з яких постачалася російська армія в Криму, а також Севастополь (який не був блокований). Французький командувач Канробер вважав, що це лише відтягне ресурси від головного завдання — штурму Севастополя.

На початку березня союзники відновили обстріл Севастополя. 7 (19) березня від вибуху снаряду загинув контр-адмірал Істомін. На Великдень 1855 р. союзники почали нове масоване бомбардування міста. З 28 березня (8 квітня) до 1 (13) квітня 1855 р. снаряди союзників зруйнували значні ділянки російських укріплень. Загинуло чи було поранено 6 тисяч оборонців, яких російське командування тримало в зоні обстрілу, очікуючи на штурм, який так і не відбувся. Французи від російських гармат втратили понад 1500 солдатів, британці — більш як 250. У французів загинув генерал Бізо, і на його місце командувачем обложних робіт став талановитий інженер генерал Ніель, що керував штурмом Бомарзунда.

Імператор Наполеон III постійно наполягав у своїх телеграфних повідомленнях, що спочатку треба розбити російську польову армію. Канробер, який утомився від постійної опіки з Парижа і відчував відповідальність за невдалий штурм російських передових укріплень в перші дні травня, 4(16) травня подав у відставку з поста командувача. Його замінив ветеран війни в Алжирі генерал Емабль Жан Жак Пелісьє. Він погодився з пропозицією лорда Раґлана щодо експедиції на Азовське море з метою порушити морські комунікації Криму з материком через Керч і сухопутні — через Арабатську стрілку. Блискуче організована й виконана експедиція відбулася між 10 (22) травня і 3 (15) червня 1855 р. Вона мала б відбутися ще за кілька тижнів до того, але вже готове відплиття її скасував Канробер, виконуючи наказ із Парижа. Пелісьє мав більшу рішучість протистояти телеграмам із Парижа.

12 (24) травня 1855 р. союзна ескадра адміралів Брюа (Франція) і Лайонза (Британія) з 57 кораблів, на борту яких було 3 тисячі британців, 5 тисяч турків і 6800 французів під загальною командою генерала Брауна, підсилені 11 польовими батареями, підійшли до Керчі, а наступного дня до Єнікале. Без бою союзники захопили 80 гармат, 350 тисяч мішків пшениці та 160 тисяч мішків фуражу для коней. 15 (27) травня було обстріляно Бердянськ, де згоріли склади