Погода, яка змінила світ - Маркус Розенлунд

Близько того часу шотландці зустрічали таких веслувальників на далекі дистанції щонайменше ще тричі. Першого з них помітили у 1682 році на Оркнейських островах, що трохи північніше материкової Шотландії. Вікарій із Керкволу на Оркнеях, Джеймс Воллес, у 1688 пише:

«В околицях час від часу помічають цих людей, що їх називають Finnmen; одного з них побачили у 1682 році, той то веслував, то плив у своєму маленькому човні неподалік південного краю острова Ідей. Більшість острів’ян зібралися, аби на нього подивитися, але, коли місцеві відважилися відправити до нього човен із людьми, аби його спіймати, невідомий накивав п’ятами».

Невже можна повірити в те, що один чи кілька так званих фінів провеслували майже весь 2000-кілометровий шлях із Ґренландії до Шотландії? Водоймою, яка вважається найбурхливішою та найнебезпечнішою у цілому світі? Для початку, аби каяк із тюленячої шкіри залишався герметичним, його треба виймати з води й сушити з інтервалом у декілька діб. А звідки веслярі брали прісну воду під час вояжу?

Згідно з популярним поясненням, the Finnmen’ами були інуїти, яких британські китобої взяли в полон у Новому Світі, а наблизившись до рідних вод, передумали й відпустили. Або ж інуїти від китобоїв утекли. Але ж чому тоді, приміром, бельгельвійський весляр мав із собою гостре та потенційно небезпечне знаряддя для рибної ловлі? Хіба ті, хто взяв його у полон, не забрали б зброю в цілях безпеки?

У 2016 році двоє британських веслярів і авантюристів, Оллі Гікс і Джордж Буллард, вирішили перевірити, чи можливо взагалі проплисти весь шлях із Ґренландії до Шотландії, сидячи в каяці. Звісно ж, веслярі, як і, напевне, інуїти, робили зупинки на островах Атлантичного океану. Під час запливу чоловікам, зрештою, довелося перетнути небезпечну 500-кілометрову відстань між Ісландією та Фарерськими островами. Мореплавці нарікли цю місцину «танцювальним майданчиком диявола». На весь маршрут Гіксові та Буллардові знадобилося 66 діб.

Доречно, мабуть, указати, що їхній двомісний каяк був вироблений із вуглеволокна, а самі чоловіки могли користуватися надбаннями сучасних технологій, включаючи супутникову навігацію. У будь-якому разі їм вдалося довести бажане: відстань від Ґренландії до Шотландії проплисти в каяці реально.

Інуїтів, до того ж, якщо припустити, що їхні мандрівки відбувалися у XVII столітті, у спину пхали тодішні панівні вітри. Деякі дослідження вважають типовими погодними умовами Малого льодовикового періоду наявність над Ґренландією потужного антициклону. Це могло утворювати сильні північні або північно-західні вітри на сході Ґренландії, що добряче полегшувало мандрівки інуїтів. Цей антициклон, своєю чергою, може бути результатом послаблення Гольфстріму.

Тимчасове уповільнення Гольфстріму часто називають причиною холоду Малого льодовикового періоду. У міжнародному дослідженні 2018 року, очолюваному Стокгольмським університетом, ідеться про цей феномен. Дослідження вказує, що ймовірність утворення блокувального антициклону в Північній Атлантиці вище, коли температура води у тамтешніх краях нижче, як і було при сповільненні Гольфстріму в Малому льодовиковому періоді. Дослідники також уважають, що за цим самим механізмом над Ґренландією утворився антициклон, який відрізав Європу від холодних вітрів, чим і спричинив низку лісових пожеж у Скандинавії спекотного літа 2018 року. Гольфстрім помітно послабшав саме останнім часом і води Північної Атлантики стали холодніші, ніж зазвичай.

Повернімося до проблеми перетину Атлантики на каяці. Отже, інуїти, які нібито перепливали Атлантичний океан наприкінці XVII – на початку XVIII століття, мали б робити регулярні зупинки, аби давати своїм каякам із тюленячої шкіри змогу висохнути. Інакше судна втрачали б герметичність. За сучасних умов робити це складно, втім, протягом найхолодніших століть Малого льодовикового періоду, XVII та XVIII, усе було інакше. Тоді ж поверхнею Північної Атлантики дрейфувала велика кількість крижин. У ту пору криги лишень більшало. Значну частину року Ґренландію, ба навіть Ісландію, повністю оточував морський лід. З легкістю можна уявити, як інуїти-веслярі відпочивали та сушили каяки на крижинах, яких в океані було досхочу.

Окрім того, верхній шар старих і товстих багаторічних крижаних брил містить менше солі, тож інуїти могли запросто користатися льодом як джерелом питної води. Щоб не вмерти з голоду, вони могли, наприклад, ловити тюленів, які часом плавали навколо чи вилазили на кригу.

Ми, мабуть, ніколи не дізнаємося напевне, чи так звані фіни й справді перепливали Атлантичний океан у каяках. Зате ми впевнені, що вони не прибули із Фінляндії! The Finnmen є й залишиться вишуканою таємницею, пов’язаною із кліматом.

Якщо інуїтам дійсно це вдалося, це дає їм змогу стверджувати, що вони відкрили Європу. Ну тобто, якщо європейці можуть стверджувати, що «відкрили Новий Світ» – хоч і за часів Лейфа Ерікссона та Христофора Колумба там жила сила-силенна людей, – то що завадило б інуїтам стверджувати те саме, щоправда, про світ «старий»?

У наступному розділі ми поглянемо зблизька на самісіньке серце старої Європи. На великий, багатий на дичину й укритий пишною рослинністю край, який не так уже й давно розташовувався там, де сьогодні бурлить Північне море. Деякі називають його «Європейською Атлантидою», щоправда, Атлантида – це лишень міф. Доґґерленд же існував насправді, як і люди, які там жили й полювали.

7. Доґґерленд, Атлантида Північного моря

Якір підняли, завели співанку,

Щасливими вийшли у хвилі ясні.

Ось вже минули ми Доґґер-банку,

Почувши вслід рибний «Привіт!»

Шведський моряк увесь світ огина,

Із морем Північним у жилах своїх,

Тому радо вітає гарматним «Ура!»

Гойдливу Північну блакить.

Мартін Нільссон, Старе Північне море

У дитинстві я обожнював переносити із фантазії в реальність цілі світи, малюючи їхні мапи на папері. Можливо, на мене справили враження фантастичні краї зі світу літератури: Середзем’я Толкіна, наприклад, чи Нанґіяла Астрід Ліндґрен. Мені кортіло побачити всі ці місця перед очима, назви країв, як текли річки, якими шляхами каравани перетинали великі пустелі та де у великих морських битвах тонули цілі армади.

Разом із двійкою приятелів ми часто малювали подібні землі, заселяючи їх екзотичними народами й тваринами. Потому, певна річ, між нашими народами вибухала кривава війна, починалося завоювання земель і островів ворога. Часто все закінчувалося світовою війною, яка перетворювала світи на безлюдні задимлені пожежами руїни. Це все було десь на зламі 1970-х – 1980-х років, в особливо небезпечний період холодної війни. Так вона впливала на дитячу свідомість.

Намальовані нами світи не завжди були повністю вигаданими. Інколи вони ґрунтувалися на справжніх картах світу та Європи, щоправда, із дещо внесеними корективами. Ми могли вигострити гірський хребет, що перетинав би Фінляндію із заходу на схід, викопати