Гетьманська Україна - Олександр Іванович Гуржий
Києво-Могилянський колегіум (академія)
У 1679 p. вихованець Києво-Могилянської колегії, виходець із Білорусії Симеон Полоцький (1629-1680 pp.) видав у Москві "Букварь языка славенска", за яким протягом тривалого часу навчалися діти і в школах Києва. Будучи наставником царських нащадків, він мав великий вплив у Російській державі. "Граматика" українського письменника-полеміста і філолога Мелетія Смотрицького (бл. 1578-1633 pp.) в другій половині XVII-XVIII ст. залишалася найпопулярнішим підручником, який для Михайла Ломоносова, за його ж словами, став "вратами учености".
З останньої чверті XVII ст. помітно активізувався процес навчання; зросла кількість учнів і студентів. Так, на першому етапі Визвольної війни в Києво-Могилянській колегії здобувало освіту небагато юнаків. У1685/86 навчальному році їхня кількість досягла 240, а на початку XVIII ст. - вже 1 тис. чоловік. Поступово розширюючись, колегія (з 1701 р. - академія) концентрувала найкращі наукові та викладацькі кадри. Наприклад, Ф.Прокоповича автор одного з тогочасних літописів оцінив так: "Сей премудрый родом был з Украины, обучался в Риме и инде, был префектом и ректором в Києве, проповиди его удивительны; жесток был". У риториці Прокоповичу не поступався архімандрит києво-печерський Роман Копа: "... Крепко в разговорах красно-глаголив бяше". На жаль, протягом XVIII ст., із заснуванням Академії наук у Санкт-Петербурзі (1724 р.) і Московського університету (1755 р.), роль київського вищого навчального закладу підупала. У 80-х pp. тут було запроваджено обов'язкове викладання російською мовою, академію фактично перетворили у вищу духовну школу.
Погіршився стан і початкової освіти. Зокрема, на кінець XVIII ст. майже припинили свою діяльність так звані дяківські школи. Зосередження керівництва процесом навчання в руках старшини і шляхти, що стрімко зросійщувалися й щораз далі відривалися від народу та національної культури, мало вкрай негативні наслідки для українців. Утім, до середини століття Гетьманщина, як порівняти з іншими регіонами Російської імперії, ще зберігла значні пріоритети. Навіть на початку XX ст. Г.Петровський у своїй промові в lV-ій Державній думі звертав увагу депутатів на цей факт і наводив дані, згідно з якими на Лівобережжі в 1740 і 1748 pp. налічувалося понад 1 тис. шкіл. І якщо в ці роки одна сільська школа з українською мовою викладання припадала на 746 душ, то в 1876 p. - вже на 6730. Коментарі, як мовиться, зайві!
Царський уряд проігнорував неодноразові клопотання старшини про відкриття національного університету в Гетьманщині, проект заснування якого виник ще в 1760 p. Планувалося побудувати його в Батурині.
На Слобожанщині школи відкривали в перебігу колонізації тієї чи іншої місцевості, їх, власне, організовував сам народ для задоволення своїх потреб у навчанні. На межі XVIII і XIX ст. тамтешня система освіти увійшла в конфлікт із загальноросійською, і за тих суспільно-політичних обставин перемогла, зрозуміло, остання.
У 1721 p. в Бєлгороді було засновано семінарію, яку 1727 p. перевели до Харкова й перетворили в колегіум (на кшталт київського). В ньому викладали теологію, гуманітарні науки, основи математики, фізики, медицини тощо. З середини XVlII ст. більше уваги надавалося світським дисциплінам. Переважну частину його професорів становили вихованці Києво-Могилянської академії. Викладав тут і Г.Сковорода. З Харківського колегіуму вийшли такі видатні діячі науки і культури, як М.Гнєдич і Г.Базилевич.
Думається, було б цікаво простежити на конкретних прикладах, як саме долали щаблі духовного зростання окремі представники державницької еліти. Так, уже згадуваний вище Яків Маркович здобув освіту в Києво-Могилянській академії, користувався неабиякою прихильністю Ф.Прокоповича. Останній сподівався, що Маркович, маючи великі здібності в богослов'ї, посяде згодом високий духовний сан.
Проте юнака приваблювали насамперед світська кар'єра, великі прибутки, господарська діяльність. Він добре знав латинь, польську, німецьку, французьку, українську, російську мови, ймовірно, єврейське письмо, бо дід його - Марко Аврамович - був вихрестом, а згодом поріднився з багатою старшинською родиною. В середині 20-х pp. XVIII ст. Марковичі мали велику, як на той час, бібліотеку (близько 350 книжок), в якій були 21 богословська праця, 12 - з філософії, 10 - на історичну тематику, 5 - з медицини. Яків Андрійович розумівся на політиці, космографії, цікавився історією, регулярно виписував французькі й німецькі часописи, "Санкт-Петербургские ведомости", відвідував театр.
Генеральний хорунжий Микола Данилович Ханенко (1691 чи 1693 -1760 pp.) - представник гетьманського роду - також спочатку навчався в Києво-Могилянській академії, а згодом у Львівській братській школі. З 1710 p. - на військовій службі, потім - при Генеральній канцелярії, де виконував різні посольські доручення. Він добре володів латинською, польською і німецькою мовами, багато читав, для чого виписував книжки з-за кордону та обмінювався ними з іншими книголюбами. В його бібліотеці були видання з граматики, фізики, релігії, політики, історії, географії, мистецтва і т. ін. Ханенко займався перекладами, зокрема з латині на російську мову. В щоденнику, який він вів, міститься такий запис: "Начал переводить Малердовы до покойного преосвященного Феофана Прокоповича ответы о вере нашей и о римской, и о протестанских религиях" (1747 р.). Трохи далі занотовано: "Перевел Катехизис и биологию". Уславив себе Ханенко і як збирач рідкісних рукописних книг, різних документів, копій з них. У Москві й Санкт-Петербурзі він неодноразово відвідував італійську, німецьку, французьку опери та комедії, особисто знав Монплезіра, бачив і слухав Ломоносова.
Старший син Миколи Даниловича - Василь - початкове навчання пройшов у батьківському домі, виховувався в Санкт-Петербурзі, а в 1746 р. - "после долговременнаго и труднаго плаванія по морю" - вступив до Рильського університету (Німеччина). Цікавою, на наш погляд, є настанова батька синові перед мандрами того за кордон. У своєму так званому "УвЪщеніи" Микола Ханенко радив Василеві: "Обучаться же тебе латинскаго и французскаго языков, не забывая и немецкаго, а если допустит время, хотя и других каких, и такой успех в оных стараться получить, чтоб могл еси чинно и свободно оными разговаривать и самым изрядным стилем писать, наипаче же и всяких высоких авторов на тых языках не токмо читать, но и переводить и толковать был бы еси достаточен;
