Великі міфи імперії - Омелян Нестайко

За даними Всесоюзного перепису 1926 року в с. Ніцаха Харківської губернії нараховувалося 39 українських і 349 російських сімей. Ніцахські українці поступово асимілювалися і через деякий час втратили національну ідентичність. «Наші діди були хохлами, — розповідає мешканець села Кучеренко (1890 року народження), а ми суміш, перевертні. Поступово наша мова змішалася з рускім (языком — Авт.), живемо між москалями і розмовляти стали по-москальськи». [143] Зауважимо, що у всіх виданнях так званої Академії Наук УРСР, якщо в старих текстах зустрічається етнонім «москаль», услужливо пояснюється, що це означає — солдат. У цьому можна переконатися, глянувши на примітки до шевченківської «Катерини».

А ось спогад студента-українця, який проходив практику на ткацькій фабриці в Москві на початку 20-х років XX століття: «Приміром, якийсь Куткін, учень школи ФЗН, брався мені «розтлумачувати», що, мовляв, Росія має стільки клопоту з хохлами, залучаючи їх до культури, освіти й виводячи зі стану дикунського життя, а вони бач, невдячні, забрали собі в голови якусь відокремленість. Він, напівписьменний, хтозна чи й маючи хоч найменше уявлення про історію, твердо усвідомив, що хохол — це тупе непокірне бидло. І так усі москалі, як кажуть, від сопливого до професора, були переконані у своїй культуртрегерській місії стосовно інородців взагалі і українців зокрема». [144]

Цікаві також спогади Г.Вінського. Він народився в Україні через 102 роки після переходу Лівобережжя під «царську руку» (1756 р.). Його погляди на московське суспільство ще не просякнуті чужою ідеологією. Г.Вінського вражає брутальність у взаєминах між людьми, погорда до слабших, ксенофобія, ворожість до усього іноземного. Духовенство малоосвічене, низького морального рівня, що сприяло появі усіляких відхилень від православної віри. Відчувається, що Г.Вінський знає досконало московське життя, оскільки прожив там більше 40 років. Його вразив контраст між умовами, в яких він виростав в Україні, і тими, в яких жив пізніше. Згадує, що в Україні: «відкритість і дружелюбство були притаманні всьому народу. Святкувати, веселитися, співати, танцювати — любили усі; вміли відчувати музику. Любили гарно одягатися; чистота і охайність була повсюдна… До віри мали малоросіяни душевну схильність…». [145] Різка відмінність між побутом в Україні і Московщині кидалася у вічі всім чужинцям, котрих доля чи службові справи змушували побувати в тих краях, але це вже тема іншої розмови. Одним із показників близькості культур є частота міжетнічних шлюбів. Наукові дослідження А.Пономарьова засвідчують, що: «В цілому в Україні в кінці XIX до початку XX століть міжнаціональні шлюби не перевищували двох процентів; в окремих етнорайонах вони практично не укладались зовсім». [146] Згадані два відсотки з'явилися за рахунок великих промислових центрів, де «інтернаціоналізація» руйнувала етнічну свідомість недержавних народів. І далі: «…міжнаціональні шлюби рідко укладалися навіть з представниками споріднених народів, які мали давні етнокультурні зв'язки, наприклад між українцями і росіянами». [147]

Тут ми змушені відступити від теми, щоб віддати належне традиції, започаткованій російськими істориками, — підкидати читачеві висновки, протилежні дійсним фактам. А.Пономарьов стверджує, що на заваді міжетнічним шлюбам стояли своєрідність сімейно-побутового укладу, звичаїв, обрядів, одягу, естетичних норм та місце жінки в сім'ї. Цей перелік відмінностей між етносами цілком достатній, щоб говорити навіть про приналежність до різних цивілізацій. А.Пономарьов пише: «В українській сім'ї в силу певних історичних умов (зв'язаних, наприклад, з частими війнами, виникненням козацтва, внаслідок чого жінка змушена була протягом тривалого часу очолювати сім'ю) становище жінки було більш незалежним». [148] Про яку тоді спорідненість може йти мова? Йдеться про різні, і то цілком різні народи! Але нині, як і колись, російські ідеологи не відступають ні на йоту від намагань задурманити хохлів пустопорожніми фразами, нафаршированими ідеологією з імперським підтекстом.

Ми простежили історію виникнення російського народу за офіційною історичною літературою. Не обминули народної культури, побуту, релігії, антропології і навіть генетичних особливостей. Завдяки цим даним вимальовується образ народу, основу якого склали фіно-угорські племена, якими оволодів і остаточно зцементував мізерний прошарок завойовників із Русі, підсилений місцевим елементом. У свою чергу, він потрапив під переможний вплив Золотої Орди, від якої навчався великого мистецтва імперської політики і твердо засвоїв непорушні принципи єдиновладдя.

Пізніше Москва «захопила» новгородців, саме їх, а не тільки новгородську землю. Як відомо, новгородці були примусово переселені до Московщини. Таку ж долю пережив і Псков. Ще пізніше була етнічно знівельована Смоленщина — земля білорусів, якій уже ніколи не судилось повернутися до своїх коренів. Виникло змішане фіно-угорське туловище з «пришитою» слов'янською, етнічно чужою основній масі народу, головою — Новгородщиною і Смоленщиною. У XVI–XVII століттях, за даними Н.Загоскіна, що їх наводить Р.Пайпс, — 77,1 % дворян, [149] а за даними В.Ключевського — 67 % [150] були чужого походження. У наступному столітті їх частка зросла за рахунок козацької старшини і німців. Постала справжня етнохимера, яка виявилася дуже живучою і не менш афесивною. Відчуваючи своє чужинство серед європейських народів, відповідала їм недовірою і ворожістю. Вона прийняла обрядову сторону православ'я, замішану на маніхейській єресі. Значна частина народу дотримувалася своєрідної імітації християнства, де ці тенденції офіційної релігії були доведені до крайності. Усі разом вбачали у Заході втілення зла, з яким треба боротися. Окрім цього, сільське